Обличчя Анатолiя раптом змiнилося, вiн знову солодкаво посмiхався, випускаючи з рота сиві кiльця диму. Потiм повiльно зачинив вiкно, щiльно зсунув фiранки i наблизився до коханки безшумною котячою ходою, витягуючи iз джинсiв дорогий шкiряний пасок…
ЧАСТИНА П'ЯТА
Слiдчого Чепурного у вiддiлку поза очі називали не iнакше як «Ведмедик коала». Лiнькуватий і доволі огряд ний, iз кругленьким «пивним» черев цем, вiн завжди намагався уникати будь яких складнощiв, безсоромно куняв на загальних зiбраннях i не любив носити форму. З його зазвичай погано попрасованих картатих сорочок можна було визначити, що вiн їв упродовж дня. Особливо полю бляв Ведмедик гамбурґери, щедро политi кетчупом.
Кожного ранку вiн старанно зчищав рудуватi плями вiд кетчупу щiткою, але по обiдi вони з’являлися знову. Зрештою, йому б давно пора було одружитися, вважали колеґи, але Ведмедик впадав у транс вiд самої думки про якусь жiнку у своєму холостяцькому барлозi. Вiн звик жити за своїми неписаними зако нами - розважливо й досить нудно. Колишнi фантазiї про погонi та перестрiлки, знешкодження небезпечних злочинців та любов чарiвних незнайомок, захоплених подвигами молодого лейтенанта, розвiялися вже на п’ятому роцi служби. Грошей катастрофiчно не виста чало, а справ про дрiбнi крадiжки та сумнiвнi зґвалту вання було аж забагато. Прискiпливо й ретельно вiн займався щоденною асенiзацiєю, переборюючи власну iнертнiсть, й iнодi уявляв себе звичайним «золота рем», змушеним бабратися в людських нечистотах.
Але при всьому цьому вiн iнодi дивував молодших колеґ своїм шаленим таланом: те, за чим вони, бувало, полювали мiсяцями, нiби саме йшло до рук Чепурно го, який не докладав до цього майже нiяких зусиль і навiть усіляко уникав найменшого напруження. Про його iнтуїцiю складали леґенди.
«Якщо хочеш спiймати злочинця - посади Ведме дика у центрi мiста, - жартували вони, - й той вийде до нього сам. Ще й iз простягнутими для наручникiв руками!»
Це й насправдi було майже так. Одного разу всiм вiддiлком вони ледь не збилися з нiг, полюючи на аферистку, яка упродовж років збирала з довiрливих громадян грошi на «дешевi» автомобiлi. Ведмедик теж старанно робив вигляд, що бере активну участь у розслiдуваннi, завжди носив у кишенi зiм’ятий фоторобот, але майже весь час просиджував у найближчому макдональдсi, жуючи свою улюблену картоплю фрi. Саме туди якось і завiтала невловима дама. Йому залишалося лише швиденько повiдомити про це опер групу i… здобути лаври переможця. Іншого разу доля якимось чином повела його за двома молодиками, що вийшли з пiд’їзду «депутатського» будинку. І на страшному судi Ведмедик не зiзнався б, що привабила його… шкiряна куртка одного з них. Як дитина автоматично йде за повiтряною кулькою в руках iншої дитини, Ведмедик пiшов за «курткою», розмiрковуючи, скiльки вона може коштувати, роздивляючися колiр та фасон, прикидаючи, де такi продаються - на ринку чи у престижному бутику - i яка рiзниця мiж якiстю тих та тих. Вiн супровів їх за рiг, де вони сiли в iномарку, номер якої вiн за своєю професiйною звичкою «зазнімкував» очима. А коли пiд вечiр до вiддiлку зателефонували саме з цього бу динку й повiдомили про вбивство - вирахувати моло дикiв лишалося справою часу.
Якимось незбагненним чином вiн опинявся в центрi подiй або мимохідь звертав увагу на саме тi речi - дрiбнi й на перший погляд незначнi, - якi згодом ставали вагомими доказами й приводили до успiшного розкриття справи.
Саме завдяки цiй своїй здатностi Ведмедик уникав нарiкань начальства, хоча оперативної роботи вiн не любив. Вiн залюбки б узагалi не виходив зi свого кабiнету, час вiд часу заварюючи собi запашний чай у великому глиняному кухлi, риючись у документах та плямуючи папiр своїм улюбленим кетчупом.
- Петровичу, виручай! - залiтали в його затишний кабiнет молодi колеґи й кидали на стiл чергову теку iз протоколами допитiв. - Тут без ста грамiв не розбе решся!
- То наливай, - бурчав Ведмедик, розправляючи на столi газетку й занурюючись у читання, поки на сто лi з’являвся звичайний «мiлiцейський натюрморт» - банка огiркiв, пiвпляшки «Княжого келиха» та вбивчої сили зашкарубла палиця «сервелату».
- Оту то «нестиковочка» сталася, - тицяв Ведме дик пальцем у якийсь рядок протоколу. - Я пригадую, того дня йшов дощ…
- Ну?
- От тобi й «ну»! А взяли його в чистих чоботах…
Покрути тут! - казав Ведмедик і неквапливо розливав горiлку.
Вiра справила на Ведмедика дивне враження: за симптомами в нiй вбачалася людина, схильна до спон танного злочину - нервова й неврiвноважена. Але збивали з пантелику повна безпораднiсть в очах i якась хворобливiсть у всiх рухах. «Натискати» на неї Вед медик не квапився. «Це мiна сповiльненої дiї», - ви рiшив вiн i за своєю давньою звичкою почав здалеку - вiдвiдав iнтернат, пiдняв документи тої давньої справи про вбивство, що скоїла Вiрина мати, приладнав «хвости» у виглядi практикантiв зi школи мiлiцiї до всiх працiвникiв вiддiлу й урештi накреслив на шматку картону лише йому зрозумiлу схему, над якою iнодi дозволяв собi дрiмати. Вiру вiн залишив собi.