Судячи з медичних обстежень останнiх рокiв, мiрк ував вiн, вона вважалася «без психiчних зрушень», але за таку довiдку можна було б запросто заплатити…
Можливо, напади тривали? Ведмедик вирiшив покрутитися навколо аґенцiї, самотужки з’їздив за адресами всiх спiвробiтникiв вiддiлу, протоптав стежку й до Прес клубу. Вiн ні з ким не спiлкувався, вiн просто «брав слiд», як старий пес, і намагався сам iз собою грати у гру «холодно чи гаряче?»
Схема, що була намальована рiзнобравними фло мастерами, усе бiльше скидалася на заплутанi дитячi каракулi…
Врештi Ведмедик вирiшив знову викликати Вiру до себе. Але зустрiв її ранiше на ринку пiд час обiдньої перерви.
Вiдвiдування маґазинiв завжди викликало у неї запаморочення. Але холодильник кiлька днiв стояв порожнiй, i вона змусила себе вискочити до централь ного ринку. Як це вже бувало не раз, вона одразу ж розгубилася у людському натовпi бiля прилавкiв і забула, що збиралася купувати. Шалений вир облич, галасу, розмаїття товару поглинув її. Турбота про хліб насущний здалася абсурдною й несуттєвою. Люди навкруги прискiпливо щось вибирали, торгувалися, сварилися, продавцi майже хапали за руки, пропо нуючи «найкраще». Вiра безтямно, як увi снi, ходила помiж рядами, аж доки на очах виступили сльози. «Не треба! Нiчого не хочу!» - подумки вiдмахувалася вона вiд соковитих червоних помiдорiв, нiжно зелених хрумких огiркiв, солодких фiолетових слив, нiби вкритих срiблястим iнеєм. Запашнi домашнi ковбаси викликали нудоту. Усерединi смугастих кавунiв причаїлася смерть - Вiра ледь не скрикнула, кинувши оком на пурпуровi шматки перестиглого плоду, схожi на мiшанину вивернутих нутрощiв. Вiдвiвши погляд, вона одразу наштовхнулася на цi очi - прозоро блакитнi, хитруватi, якiсь котячi, без жодного виразу.
Вона одразу впiзнала слiдчого. Вiн стежив за нею - це було зрозумiло! Вiра вiдчула, як зватянiли й пiдкосилися ноги. Тiльки б не подивитися знову в його бiк, зробити вигляд, що нiчого не сталося, продовжу вати ходити рядами, накупити фруктiв - нехай бачить, що вона цiлком спокiйна! Але контролювати себе вона вже не могла. Вона бiгла серед юрми, роз штовхуючи руками покупцiв, божеволiючи вiд жаху.
Це була справжня втеча, хоча їй здавалося, що вона ледь переставляє ноги. Нарештi ряди скiнчилися й Вiра опинилася на не менш галасливiй вулицi. Зупи нилася бiля вiтрини, зробила вигляд, що роздив ляється виставленi в нiй манекени у вечiрнiх сукнях.
У тонованому склi вiдбивалися силуети перехожих.
По той бiк вулицi стояв той самий майор Чепурний.
Вiн дивився прямо їй у спину й жував гамбурґер. Його безбарвний погляд нiби говорив: «Ну ну! А що далi?»
Невпевненою ходою Вiра пiшла вулицею. Вона йшла, тримаючися прямо, нiби чекала пострiлу в спину. «За мною вже стежать, - думала вона. - І, ма буть, не тiльки зараз. Значить, усе з’ясовано, i в мене, так, як я й пiдозрювала, - роздвоєння особистости?
Я - вбивця… Тодi нехай це вiдкриється скорiше! Але ж… хто пiдвернеться наступним? Раптом Стас?..»
Ведмедик стояв на розi, дивився їй услiд і дожо вував свiй гамбурґер. «Холодно? Гаряче?» - подумки посмiхнувся вiн і вирiшив поки що залишити Вiру в спокої. Вiн дiстав свiй записник, вiдкрив його на потрiбнiй сторiнцi й зробив тільки йому зрозумiлий запис: «Квартира на Теремках - з’ясувати! Анатолiй Сергiйович (чол. Л. П.) - з’ясувати! Перевiрити зв’язки З.».
Вiд гамбурґера не лишилося майже нiчого. Криваву помiдорну пляму, яка посіла почесне мiсце на рукавi сорочки, Ведмедик, як завжди, не помiтив.
День чотирнадцятийАґенцiя гула як розбурханий вулик.
Нова звiстка потрясла вiддiл: у своє му помешканнi знайшли понiвечене тiло Зарiни. Вона жила в мальовни чому куточку столицi на березi рiчки.
Злодiї якимось чином пробралися вночi до помешкан ня й витягли бiдну жiнку прямо з лiжка.
На упiзнання до морґу викликали її спiвробiтникiв.
Поїхали втрьох - Вiра, Лiлiана Олегiвна та Володи мир. Секретар лишився за кермом, а обидвi жiнки зайшли до холодильної камери…
Зарiну важко було впiзнати. Слiдчий розповiв, що тiло знайшли прив’язаним до стiльця. Перед тим, як бiдолашну вбили, вона зазнала жорстоких тортур. Вiра ледь змогла глянути на посинiле обличчя спiвробiт ницi.
- Так, це вона… - прошепотiла Лiлiана.