Вiра, вiдчуваючи нудоту, мiцно вп’ялася пальцями в руку начальницi i ледь трималася на ногах.
Коли вони вийшли з морґу й сiли в авто, з нею сталася iстерика. Володимир повiльно вiв машину i зупинився бiля кав’ярнi.
- Треба трохи випити, - запропонував вiн приго ломшеним жiнкам.
Пили мовчки. Коньяк не дiяв. Слiв не було.
- Я боюся… - весь час шепотiла Вiра.
- Я теж, - сказала Лiлi. - Тепер нас троє. Гадаю, настав час захищатися, але ж - вiд кого?
- Треба скорiше йти у вiдпустку i їхати кудись подалi вiд усього цього, - сказав Володимир.
- До вiдпустки - тиждень, - зауважила Лiлiана Олегiвна. - Навряд чи нам дозволять пiти ранiше.
Треба допрацювати. А там - для вас уже є путiвка на Канари, а Вiра, як я й обiцяла, вирушає до Францiї.
Нам не можна втрачати бадьорiсть. Пропоную ввечерi влаштувати сабантуйчик - нам тепер треба триматися разом, а можливо, виробити спiльний план дiй на той випадок, якщо нас викличуть давати свiдчення. Вiро, зберемося у вас. Адже в мене чоловiк, який не повинен нiчого знати, у Володимира - хвора старенька бабуся - видовище не з приємних. Та й ми нiколи у вас ще не були. Запрошуєте?
- Будь ласка, - промовила Вiра, хоча ця перспекти ва не тішила її. Вона одразу вирiшила, що запросить у якостi «групи пiдтримки» Альбика і ще кiлькох по друг - проводити вечiр у компанiї спiвробiтникiв та ще й «виробляти план дiй» їй зовсiм не хотiлося.
- Отже, домовилися. Увечерi поїдемо до вас, - пiдвела риску Лiлiана. - Нам треба триматися вкупi.
Нехай це бачать усi.
Вони ще трохи посидiли у кав’ярнi i рушили на роботу.
* * *Увечерi Стас вирiшив зайти до Вiри. Вона не давала про себе знати. Але згадка про нiч, яку вони так безглуздо i дивно провели разом, не давала йому спокою. Тремтячою рукою вiн натис кнопку дзвiнка.
- Ви до Вiрунчика? Проходьте, будь ласка! - збило його з пантелику запитання красеня плейбоя, що по хазяйському вiдчинив дверi.
Iм’я «Вiрунчик» рiзонуло слух. Вiн машинально пройшов до червоної зали.
- Альберт! - простянгув руку незнайомець. - А ви, мабуть, по роботi?
- Так, - пiдтримав розмову Стас. - А де господи ня?
- Зараз має бути! Ось лишила мене на господарст ві - намiчається невеличкий сабантуй зi старими друзями, i ви - перший гiсть.
- Мене не запрошували, ви помилилися!
- Нi, нi, лишайтеся неодмiнно! Ми завжди радi но вим обличчям! До Вiрунчика простi люди не ходять.
Це «ми» знову рiзануло вуха.
Новий знайомець змусив його сiсти.
- А ви хто? - ревно запитав Стас, ледь стри муючись, аби не дати нахабному типу по пицi.
- Я? - перепитав Альберт i на мить замислився. - Скажiмо, я її давнiй i дуже близький приятель. А хто ви?
- Я журналiст, - збрехав Стас. - Ось збираюся писати про вашого «Вiрунчика» нарис до рубрики «Багатi й знаменитi». Збираю матерiал. Може, й ви менi щось цiкавеньке розповiсте, як «давнiй прия тель»?
- О, нiколи ще не давав iнтерв’ю, - зашарiвся спiврозмовник. - Ну, що ж вам сказати… Безперечно, Вiрунчик дуже здiбна, а головне - ви ж бачите, яка вродлива жiнка! Таких, як ми з вами, певно, може штабелювати. Є в нiй щось таке… Полюбляє таємницi.
Хоча насправдi - звичайна баба. Але це не для преси, добре? Ось я, наприклад, уже другий рiк не можу її приборкати…
Ірен Роздобудько Невловима оболонка Рибки бананки почала напов нюватися й набувати певних контурiв. I Стас опирався цьому. З нудьгою вiн думав про те, що ось зараз побачить якихось зайвих людей, почує їхні порожнi балачки, зануриться у свiт чиїхось звичайних проблем.
Iснування в її життi цього самовпевненого типа - такого реального, з рожевим ляльковим обличчям, в елеґантному костюмi трiйцi - робило темну Рибку звичайнiсiнькою кiлькою в томатному соусi. Вiн звівся. Вiн не хотiв такої реальности.
Коли Стас виходив з пiд’їзду, до будинку вже пiд’їж джало розкiшне авто. За затемненим склом майнуло її обличчя, i Стас поквапився вiдступити у тiнь. Серце чомусь пiдскочило й шалено зателiпалося десь у горлi.
Мабуть, вони щось святкували. Галаслива юрба повистрибувала з дверей машини i, зiбравшися в коло, почала вiдкорковувати пляшку з шампанським. Пляш ка вистрiлила, жiнки заверещали, як екзотичнi пташки в едемському саду. Вiд цього кола розходилися потужнi хвилi благополуччя й дорогих парфумiв.
Барвиста зграйка верещала, смiялась i крутилася в очах Стаса, як клiтка з папугами. I посеред цього кола з вишуканими кольорами китайського шовку й англiйського джерсi, з його хмiльним збудженням, посеред желеподiбної атмосфери повного кайфу вишуканим фiлiґранним силуетом видiлявся центр цiєї не вiдомої йому програми - вона. Але Стас не одразу упiзнав її. Хвиля каштанового волосся, довга чорна сукня з фiолетовим полиском… Вона не вере щала, як усi. Вона стояла всерединi кола i водночас зовсiм окремо. Вона нiби розчинялась у повiтрi. Вона була скрiзь i нiде. Вiд неї - i тiльки вiд неї - долинав особливий запах священної iндiйської квiтки шафалi, яку заборонено зривати. Вiд цього запаху Стасові за паморочилося в головi…