Вiн отямився вiд болю в яснах i ще довго не мiг розцiпити зуби.
I вона могла приходити до нього, ридати, забивати йому голову якимись казками й незрозумiлостями! А сама, мабуть, сприймала його за дешевого найманого танцюриста, за голу мавпу, що всiм показує свiй зад!
Стас уже зiбрався якось обминути цю папужу зграю, коли з вiкна висунулася задоволена пика сьогоднiш нього знайомця - Альберта.
- У у, гади, шампанське п’ють i не пiднiмаються. А я вже стiл накрив! До речi, Вiрунчик, тут до тебе приходив якийсь журналiст - Стас, здається…
Нi, йому це не здалося: вона знову стала Рибкою…
Так миттєво згоряє сiрник, змiнюючи яскравий капе люшок на зiбгану чернецьку хустину. Її обличчя змiнилося, потеплiшало i стало зовсiм простим. Але це, мабуть, була вигадана Стасом мить… Майже одразу вона знову стала гнучкою ящiркою - холодною й слизькою, - хтось пiдхопив її пiд руку, i юрба запхалася до пiд’їзду. Клаптик її смiху вiдiрвався i, пiдхоплений вiтром, приклеївся до Стасових старих кросiвок…
День п'ятнадцятийПрофесор призначив Вірі зустріч на суботу о другій годині дня. Зранку Віра вирішила заїхати на цвинтар.
Думка про три свіжі могили не полишала її. Вона вирішила пiсля того, як розв’яже свої проблеми з лiкарем, почне приватне розслiдування загадкових смертей. З чого почне? Спершу з’ясує все, що можна, про своїх мовчаз них i загадкових колеґ. Вона iнтуїтивно вiдчувала, що їх пов’язувала не тiльки робота.
У суботу зранку вона заїхала на ринок і купила великий букет жовтих троянд. До мiського цвинтаря швидко дiсталася на таксiвці. Вiра добре пам’ятала розташування могил - вони були майже поруч. Аґент ство вже встигло поставити на них бiлi мармуровi обелiски з нiжними рожевими прожилками, схожими на ті, що виступають пiд шкiрою на скронях або виднiються на пожовклому осiнньому листi.
На цвинтарi, як ложка в густому меду, стояла тиша, така сама густа й насичена, як мед. «Яке величезне мiсто мерцiв, - подумала Вiра. - А й справдi ж - мiсто, тiльки пiдземне. У ньому є свої «хрущоби» і свої «царськi села», свої маґiстралi та провулки. Тiльки немає метушнi та марних пристрастей…».
Ось i витончене обличчя Ярослави дивиться з обелiска. Трохи далi з металевої пластинки посмiха ється «смаглява Барбi» - Алiна. Тiльки на плиту Зарi ни ще не встигли приладнати фото.
Вiра обережно розклала на могилах жовтi троян ди - кожнiй жiнцi по двi. Постояла в мовчазнiй скор ботi. А коли пiдняла очi, побачила, що алеєю в напрям ку могил ідуть двi жiнки - Лiлiана Олегiвна з подру гою, яку Вiра колись уже бачила з нею в мiстi. «Цього ще бракувало! - з досадою подумала Вiра. - Ну чого їх принесло сюди саме зараз?»
Здається, така ж думка вiдбилася на обличчi Лiлiани, яке майже наполовину було заховане пiд великими чорними скельцями окулярiв i широкими крисами модного бiлого капелюха. «Як з журналу «Бурда», - подумала Вiра. - Навiть на цвинтар обидвi одяглися, як у нiчний клуб! Снобки! А ось ця, я просто упевнена, наша майбутня спiвробiтниця. Лiлiана ж усiх своїх до себе пiдбирає. А тут - одразу три вакансiї…»
- О, Вiро, ви також тут! - радо вигукнула Лiлiана Олегiвна. - А ми з подругою не всидiли сьогоднi у перукаря - так потягло сюди, до дiвчат. Так потягло!
I Лiлi почала розкидати по могилах бiлi лiлеї, якi їй подавала подруга, тримаючи в руцi величезний оберемок цих квiтiв. Вiра з цiкавiстю позирала на неї: густа хвиля волосся спадала на чоло, вузьке обличчя з аристократичними вилицями, яскраво пурпуровi губи, що виглядали трохи неприродно на бiлому блiдому обличчi, за скельцями чорних окулярiв, здавалося, причаїлася порожнеча… Жiнка була струнка, гнучка, як змiйка, щiльно затягнута у блакитну стрейчову сукню. Капелюшок на нiй теж був нiжно блакитного кольору. «Просто знахiдка для якогось Версаче, - думала Вiра. - Анi стегон, анi грудей… Але - вродлива жiнка».
Всi троє мовчали. Згодом Вiра попрощалася й попрямувала до виходу. Їй услiд дивилися двi пари чорних скелець.
- Як вона менi вже набридла, с с сука… - прошепо тiла супутниця Лiлiани. - Увесь час прикидається…
- А може, й не прикидається, - сказала Лiлiана. - Облиш! Тепер ми майже на фiнiшнiй прямiй. Головне, хто буде першим. Гадаю - ми!..
* * *Тривога вкотре насувалася на стомлений мозок.
«Щось забагато смертей на моєму шляху! - думала Вiра, виходячи з цвинтаря. - Буває ж, що людина проживає життя, жодного разу не стикаючися навiть зі звичайнiсiнькою операцiєю з видалення апендикса, а не те що зi смертю. Невже на мене постійно ко титимуться цi чорнi хвилi? Як я можу це зупинити?