Менi нiчого не допомагає…» Ранiше вона мрiяла знай ти порятунок у родинi, яку вона створить, вибудує по порцеляновiй цеглинцi - охайний, дорогоцiнний прихисток для душi. Але цегла кришилась у її невмi лих руках і лишала по собi купу битого щебеню. Пам’я таючи слова Саламандри, вона уникала «високих стосункiв», i її - нижчий від середнього - роман з Альбиком справді розтягнувся, як горизонт, над темним i холодним океаном її безбарвного життя.
Але саме сьогоднi вона була настроєна доволі рiшуче. На вечiрцi, влаштованiй у неї вдома, вона уперше дивилася на Альбика не зi звичайною поблаж ливiстю - з огидою та здивуванням: як вона могла терпiти цього тупого, масного й розбещеного типа?
Треба було щось негайно змiнювати! Попередня розмова з професором дала надiю на визволення з тенет хворої уяви. А ще… Вона думала про цього «невизнаного генiя», свого сусiда. Вона не пам’ятала, як i чому опинилася в його вбогiй кiмнатцi. Пекучий сором i досi охоплював її при згадцi, як крадькома, аби нiкого не розбудити, вислизала з квартири Мiсiс Гадсон, силкуючись пригадати, як опинилася з ним у лiжку.
166
Ірен Роздобудько Вiра вийшла на шосейку, що пролягала повз цвинтар, спiймала зеленого жигуля й назвала адресу клiнiки.
- Ого! Це ж iнший кiнець мiста! Тридцятка - не менше! - сказав їй нахабний молодик. - Грошей ви стачить? - додав вiн, оглядаючи бiльш нiж скромний Вiрин «прикид» - потертi джинси та чорну футболку.
Вiра мовчки вiдчинила заднi дверцята, всiлася на сидiння й дiстала з рюкзачка свого мобiльника.
- О’кей! - весело кивнув нахаба й миттю зiрвався з мiсця.
Вiра набрала номер Альбика - їй не терпiлося зi шкребти перший обтяжливий шар полуди зi свого життя.
- Привiт! - радiсно вiдiзвався автовiдповiдач. - Мене зараз немає вдома! Залиште iнформацiю пiсля сиґналу!
Вiра ледь дочекалася останнього гудка:
- От i добре, що тебе немає вдома! - вигукнула вона. - Отже, з сьогоднiшнього дня я для тебе припиняю iснування!
- Зачекай! - схопив слухавку Альбик. - Ти що, з глузду з’їхала, кицю?
- Якраз навпаки! - спокiйно вiдказала Вiра. - Я не жартую. Я бiльше не хочу тебе бачити. Нiколи.
- Ну хочеш, завтра ж пiдемо до загсу? У мене є знайомство - за мить розпишуть!
Вiра засмiялася.
- Облиш. Це ти з’їхав з глузду! - i вона з полегшен ням натисла на кнопку. Її мобiлка ще довго пищала в торбинцi. Аж доки вона не прочинила вiкно й не
167
Мерці викинула набридливу штуковину на дорогу. Краєм ока помiтила, як пластиковий пискун зник пiд колесами вантажiвки, що їхала позаду.
- Ну ти даєш! - захоплено сказав молодик. - Кра ще б вiддала менi!
Професор зустрiв Вiру привiтно. На ньому вже не було бiлого халата, i це заспокоювало.
- Проходьте, проходьте! Будь ласка, сюди! - сказав вiн, прочиняючи iншi, майже непомiтнi з першого погляду, дверi поза своїм робочим столом.
Вiра увiйшла у напiвзатемнену затишну кiмнату.
Темнi жалюзi на вiкнах, лiкарський диванчик крiсло, торшер у стилi бароко, книжковi полицi, журнальний столик зi смiшною порцеляновою фiгуркою Арлекiна, теплi кольори шпалерiв… Усе створювало особливу таємничу атмосферу.
- Лягайте сюди! - наказав професор, вказуючи на диванчик.
- Роздягатися не треба? - спробувала пожар тувати Вiра.
- Ви даремно iронiзуєте, - зауважив той. - Треба налаштуватися серйознiше.
Вiра покiрно прилягла. Вiн сiв поруч у м’яке крiсло.
- Отже, давайте розберемося. Чи збереглися у вас якiсь реальнi спогади про минуле? Я маю на увазi не вашi фантазiї та сни.
- У мене не так багато реальних згадок. Пам’ятаю свою першу подругу тiльки завдяки її листам, що збереглися. З них я постiйно намагаюся вибудувати її образ, але вiн мiнливий, невловимий. Трохи пам’ятаю її похорон… Хоча, можливо, це мiй сон… Вона
168
Ірен Роздобудько постійно з’являється менi й нiби керує моїми вчин ками, оберiгає, попереджає… Вона - чи не єдина свiтла пляма у моєму життi.
- Матiр пам’ятаєте?
- Майже нi. Лишилися фотографiї, уривки спога дiв… Вона, здається, була дуже вродлива… Темнi великi очi. Вони мене лякають. Циганка у скверi…
Щось жахливе…
- Як у вас із пам’яттю зараз?
- Це, мабуть, смiшно, професоре, але я записую усе, що зi мною вiдбувається, - боюся, що розгублю й це.
- Що записуєте - це добре. На старостi матимете матерiал для мемуарiв, - посмiхнувся професор. - А що вас найбiльше непокоїть?
- Сновидiння. Останнiм часом я боюся спати. Але, Олексiю Степановичу, я не вiрю у сни i не люблю, як це зараз модно, заглядати до «сонникiв». Усе це дур ницi.