- Ось воно що… - шепоче Вiра доросла. - Так ось воно що…
Вiра маленька пiднiмається сходами, подумки повторює неправильнi англiйськi дiєслова. Вона гарно вивчила минулий урок, а сьогоднi Абелiвна обiцяла
172
Ірен Роздобудько навчити її французької пiсеньки, яку спiвала Едiт Пiаф. Вiра любить спiвати.
Вона пiднiмається до квартири…
- Це вони!!! - кричить Вiра доросла. - Вони вбили!
Вiра маленька бачить розтрощену голову старої.
Кров залила слоникiв. На пiдлозi - порожня скринь ка… На нiй також - кров…
Вiра маленька кричить, i цей крик передається Вiрi дорослiй.
Вiра прокидається вiд власного крику.
- Мати думала, що вбивця - я! - голосно i чiтко вимовляє Вiра. - Тепер усе зрозумiло…
Вiра кидається до вимикача, безтямно клацає ним - але свiтло не вмикається. Вiра одним стрибком кидається до лiжка i до пiдборiддя натягує на себе вологе вiд поту простирадло. Жах охоплює її.
«Значить, кров на наших дверях - справа рук Лi лi, - думає Вiра i не може зупинити страшних думок. Її скронi пульсують, голова готова вибухнути, як перестиглий кавун. - Тепер зрозумiло, чому мати написала менi такого листа! Вона не змогла жити, знаючи, що її донька - вбивця. Вона приховала мiй злочин. Вона думала, що коштовностi у мене. Стоп!
Коштовностi. Тодi я про це не думала, а зараз упевнена, що то були дiаманти. Тепер вони полюють на дiаманти.
Мабуть, хтось із них - дiти ж є дiти! - заховав їх. I тепер хтось один знищує конкурентiв! Наступна чер га - моя? Але ж я нiчого не знаю! Я боюся! Я нiчого не знаю! Як їм це довести?!.»
- Я нiчого не знаю! - голосно вигукнула Вiра у темряву.
173
Мерці «Знаєш… знаєш… - нашiптує їй внутрiшнiй голос, i Вiрi здається, що це голос матерi. - Разом з усiма ти вбила Алiну - хiба це не злочин?..»
- Так, так, Алiну вбито двiчi, - згадує Вiра. - Я пов’язана з ними…
Голова гуде. Голос матерi стає нестерпним. Чорна рука тягнеться у шпарину до вимикача… Вхiднi дверi риплять i тихо вiдчиняються…
«Це ґалюцинацiї… - шепоче Вiра. - Це сон…»
Але це вже не сон. Двi довгi тiнi - бiла i блакитна - тихо наближаються коридором.
Вiра хрипить, як риба ковтає повiтря, але воно не проходить у легенi… Серце зупиняється…
- Це вже простiше! - каже бiла тiнь, прислуха ючися до Вiриного пульсу. - Вона сама нам допомо гла.
- Слабкою виявилася, - каже її подруга. - Не наша людина… Двiрничка i є двiрничка.
- Не чiпай тут нiчого, i пiшли звiдси хутчiш!
- I що далi? Тепер зрозумiло одне: ми вдвох. I хтось із нас бреше. Гадаю - ти.
- Дурна! Той, хто кiнчив Зарку, - той i знає все.
Про це треба добре помiркувати. Розумiєш? Заїдемо зараз до мене на квартиру, - запропонувала подруга. - Чогось вип’ємо, перепочинемо. I вирiшимо, що робити далi.
***З тієї ночi, коли Вiра так довiрливо й дивно заснула в його обiймах i непомiтно зникла пiд ранок, Стас не мiг спокiйно спати. Та нiч нiби виставила перешкоду
174
Ірен Роздобудько подальшим стосункам. Сотнi разiв вiн поривався зайти до неї. Виходила якась безглуздiсть: то вiн заснув у її крiслi, як останнiй iдiот, то вона, ця дивна золота Рибка, запливла до нього й так само занурила у свiй пiдводний химерний свiт. Йому хотiлося випiрнути, забути її, ковтнути гарячого мiського повiтря або напитися й назавжди викреслити з пам’ятi цей епiзод. Адже, думав Стас, для неї це, певно, лиш епiзод у її бурхливому життi. Красива, вiльна, навiжена Рибка має бавитися такими ось епiзодами й миттєво їх забувати.
Стас стояв бiля вiкна й вдивлявся в темнi силуети дерев. Серпень вiдпливав за вiкном, як величезний «Титанік» - йому хотiлося вистрибнути з вiкна, до плисти до нього, розгрiбаючи руками вологе листя, пiднятися на цей корабель, на це плавуче громаддя, зануритись у найдальшу, найтемнiшу каюту i зник нути разом з тiнями присмеркових дерев, птахiв та звiрiв. Вiн не мiг зiзнатися навiть собi, що увесь час виглядає у дворi знайому постать. Вiн бажав цього.
Тодi можна було б вискочити на сходи, зробити вигляд, що просто вийшов покурити, i знову заговори ти iз нею. Наприклад, так: «Привiт, мале! Щось ти сьогоднi раненько…»
Iнодi йому здавалося, що вiн насправдi бачить її.
Але то були лише тiнi. У дворi було порожньо. Бiля пiд’їзду стояли три припарковані авта.
Раптом подвiр’я освiтилося фарами машини. Стас одразу упiзнав її - це була та сама машина, на якiй вона пiд’їхала кiлька днiв тому з компанією галасли вих папуг. Стас напружився. Якщо вона вийде сама - його план втiлиться у життя. «Рибко, будь сама!» -