175
Мерці заклинав Стас, пильно вдивляючись у темне скло вiко нець машини, що якраз намагалася втиснутися помiж жигулем та пежо.
Нарештi двигун замовк. Ще мить - i з авта вислиз нули двi незнайомки.
«Знову до неї гостi, - подумав Стас. - Адже такi дами можуть завiтати тiльки до Рибки!»
Йому здалося, що одну з жiнок вiн уже бачив у дворi того дня, коли заходив до Вiри й познайомився з цим жалюгідним Альбертом. Жiнки безшумно зачинили дверцята машини. Постояли кiлька хвилин, розмовля ючи й допалюючи свої довгi цигарки, потiм так само тихо й швидко попрямували до пiд’їзду.
Стас вийшов у коридор, прислухався. Лiфт зупи нився на їхньому поверсi. Стас пожалкував, що на дверях Мiсiс Гадсон, хоч як це дивно, не було «вiчка».
На сходах стояла мертва тиша. Йому здалося, що дами просто завмерли перед її дверима. Вiн причаївся.
«Мабуть, у них домовленість, i вона сама вiдчинила дверi, без дзвiнка… - подумав Стас. - Але ж чому вони не верещать, як тодi? Двi дами вночi - це ж пригода.
Мабуть, у неї вже сидить весела компанiя…» Але тиша нiчим не порушувалася.
Стас ще хвилину постояв бiля дверей, прислуха ючися. Потiм йому стало соромно. Так, мабуть, жебраки прислухаються до нiчного життя багатих сусiдiв i мрiють опинитися по той бiк стiни.
«Досить! - пошепки наказав вiн собi. - Я на своєму боцi. Прощавай, нiчна Рибко! Пий своє шампанське!»
Вiн повернувся до своєї кiмнати i хотiв уже лягти, але його знову вiдволiк ледь чутний звук, що долинув
176
Ірен Роздобудько з двору - з пiд’їзду виходили, клацнули дверцята авта…
«Що ж так швидко?» - здивувався Стас, i щось змусило його знову пiдiйти до вiкна. Дами стояли бiля свого авто i, здається, сперечалися. Потiм одна хутко зняла з рук рукавички i стрибнула на заднє сидiння.
«Дивно - рукавички до майже лiтнього вбран ня…» - майнула думка. Авто безшумно рушило з мiс ця, - цього разу із двору вони виїхали з вимкненими фарами.
«Її, мабуть, немає вдома, - вирiшив Стас. - Але чому ж тодi не було чутно жодного дзвiнка? Адже зазвичай, коли люди приходять випадково, а тим більше вночi, вони мають довго дзвонити у дверi.
Зараз на сходах тиша - я б обов’язково почув дзеленчання…»
Цiкавiсть i неясна тривога змусили його знову вийти в коридор та прочинити дверi. На сходах нiкого.
Стас зробив кiлька крокiв i легенько штовхнув сусiднi дверi.
Вони безшумно вiдчинилися пiд його рукою.
«Не може бути…» - не повiрив Стас.
Але дверi були незамкнені. Вiн хотiв гукнути в тем ряву, але вiд хвилювання зник голос. Вiн навпомацки увiйшов до передпокою. У квартирi тихо i темно. Стас клацнув вимикачем - свiтло не запалилося, хтось викрутив «пробки». Треба було вийти в загальний коридор, де стояв трансформатор, але Стас не наважувався це зробити - спершу хотiв з’ясувати, чи є господиня. Вiн обережно прочинив дверi спальнi.
На розстеленому зiбганому лiжку лежала Рибка… Її рука неприродно звiсилася на пiдлогу.
177
Мерці
178
Ірен Роздобудько «Якщо спить - я злякаю її!» - майнула думка, i Стас навшпиньках пiдiйшов ближче. Мiсяць свiтив прямо у Вiрине обличчя. Стас вiдсахнувся: це було обличчя мерця…
Вiн дивився на нього якусь мить, i ця мить здалася йому вiчнiстю. «Цього не може бути! Я так не хочу!
Це неправда!» - бурмотiв Стас, намагаючись знайти пульс на тонкому холодному зап’ястi. Пульсу не було.
Раптом вiн згадав, як колись давно мати розпо вiдала, що «витягла батька з того свiту», бо знала: якщо людина жива, на шиї мусить пульсувати якась артерiя.
Тодi лiкарi вже констатували батькову смерть i збирали свою реанiмацiйну апаратуру. Де та артерiя?
Руки нiмiли та вiдмовлялися щось вiдчувати. Вiн закинув Вiрину голову і припав губами до її шиї.
Стримуючи поштовхи власного серця й затаму вавши подих, вiн нарештi вiдчув десь у глибинi цього зламаного органiзму слабкi ледь чутнi поштовхи.
«Рибко, тiльки не вмирай!» - наказав вiн Вiрi й вискочив у коридор, миттю натис кнопку в трансфор маторi. У кiмнатi засвiтилося. Стас кинувся до лiжка, згадуючи все, що вiн колись бачив i знав: треба покласти її прямо, подушку - геть, далi - запустити серце мiцними поштовхами у груди, перiодично роблячи «штучне дихання». Вiн робив усе так, як бачив у якомусь кiнофiльмi. Здавалося, це тривало безкiнечно.
- Рибко, мила, не вмирай! - прохав вiн, термосячи холодне покiрне тiло. - Усе тiльки починається! Ти навiть не уявляєш, як усе буде добре! Кажеш, нi? Дур ницi, Рибко, дурницi! Вiр менi! Не вмирай! Ну, давай, дихай! Дихай же!