179
Мерці Усе… Треба було подзвонити у «швидку» та мiлi цiю… Але Стас не мiг навiть поворухнутися. Збай дужiло й безтямно вiн сидiв на краю лiжка. Нi, мiлiцiя та «швидка» почекають… Вiн уже не метушився, вiн дивився на змучене незворушне обличчя. Вiн нахи лився над ним - це буде перший i останнiй поцiлунок.
Вiн доторкнувся губами прохолодної Вiриної щоки i ще раз прошепотiв у нiжне рожеве вухо: «Рибко, мале, прокидайся… Це просто свинство з твого боку… Я не хочу - без тебе… Це просто нецiкаво…»
Вiра конвульсивно схлипнула. Повiтря зi свистом увiйшло до легенiв. Повiки затремтiли й вiдкрилися…
- Знову - ти?.. - ледь чутно вимовила вона й зне притомнiла.
Вiн не втримався - поцiлував її у вологе чоло, прислухався до слабкого дихання i пiшов до телефону набирати «03».
«Швидка» приїхала за пiвгодини. За цi пiвгодини Стас згадав усi молитви, якi тiльки знав. Вiн тримав Вiру за руку й подумки вiддавав їй усю свою енерґiю.
Iнодi йому здавалося, що вона знову не дихає. Але руки поволi теплiшали.
- Де хвора? - по дiловому запитав заспаний лiкар у синьому пожмаканому халатi, з пiд комiра якого вибивалася картата «ковбойська» сорочка. За ним увiйшла така ж заспана медсестра. Лiкар дiставав фонендоскоп, медсестра сiла за стiл й розгорнула свого записника.
- Ви чоловiк? - запитала вона, одягаючи окуля ри. - Вiк хворої? Де працює?
- Яке це має значення? - огризнувся Стас. - Ви лiкуйте.
180
Ірен Роздобудько - Не вказуйте, що нам робити, юначе! - вiдказав лiкар i звернувся до медсестри. - Пиши: серцевий на пад, стан стабiлiзується. Зараз зробимо заштрик.
- Госпiталiзувати? - запитала медсестра.
- Госпiталiзувати? - з тою ж iнтонацiєю повторив лiкар, звертаючися до Стаса.
- Це обов’язково?
- Зараз перевiримо тиск. Якщо усе в порядку, можна лишити вдома - менше мороки. Усе одно в лiкарнi немає лiкiв, палати переповнені, їдальня не працює. Я випишу рецепти. Якщо добре доглядати мете - можна не госпiталiзовувати.
Вони ще посидiли з пiвгодини, спостерiгаючи реакцiю на заштрик.
- Усе в порядку! - нарештi сказав лiкар. - Можна їхати. Скоро отямиться. Серце в неї мiцне. Можливо, треба лiкувати нерви - нервова система геть розхи тана. Але це не дивно… Такий час…
- Оце ж через таких чоловiкiв i розхитується! - суворо позирнула на Стаса медсестра. - Мабуть, сваритеся щодня? Бачила я таких… Уяви собi, вчора мiй козел… - це вона вже зверталася до лiкаря, який виходив у коридор. На сходах у суцiльнiй нiчнiй тишi ще довго лунав її роздратований голос. Замкнувши дверi, Стас повернувся до Вiри.
Вона лежала з розплющеними очима й нагадувала немовля, що уперше роздивляється свiт.
- Що зi мною було? - запитала вона.
- Лiкар сказав - серцевий напад.
- Як ти опинився тут? Я кричала?
- Давай зараз не будемо про це. Лежи тихенько, спробуй заснути… Я побуду з тобою, не хвилюйся.
181
Мерці - Нi, розкажи зараз. Менi вже набагато краще.
- Тодi згадай сама, - сказав вiн. - Ти все маєш згадати сама. Адже менi ти можеш не повiрити. До речi, як згадаєш - зателефонуємо до мiлiцiї. Не хочу тебе лякати, але менi здається, що у тебе є вороги…
Або… все це менi примарилося.
Його останнi слова зовсiм повернули Вірі свiдо мiсть. Вона раптом схопила Стаса за руку. Йому зда лося, що їй знову стає гiрше. Та було навпаки - по тужними хвилями надходила втрачена енерґiя, i кож на з цих хвиль нiби змивала нашарування темних плям з її свiдомости. Вiра тремтiла. Але то був не страх - то було нетерпiння.
- Дай но менi швиденько папiр та ручку - там, у шухлядi! - попросила вона.
- Ти i в лiжку не можеш не працювати? - зди вувався вiн. - Зараз тобi треба поспати, випий снодiйне.
- Нi в якому разi! - вiдказала вона. - Негайно: ручку та папiр. Потiм усе поясню. Обiцяю!
Стас зробив те, що вона просила, i з великим подивом спостерiгав, як, пiдiбгавши пiд голову по душку, вона почала щось писати.
- Зроби собi чаю, - сказала вона, на хвилину вiдiрвавшися вiд свого заняття, - i сядь зручнiше у те крiсло. Тiльки не йди. Менi страшно.
- Нiкуди я не пiду, - пообiцяв Стас. - Але ти мене дивуєш.
Вiра продовжувала писати. Через годину вона мовчки простягнула Стасовi аркуші.
- Що це?
182
Ірен Роздобудько - Читай. Менi зараз важко сказати бiльше. Але ти усе зрозумiєш.
«Слiдчому карного розшуку… району… вiддiлення… майору Чепурному… - читав Стас, - заява…» Що далі вiн читав, то фантасмагоричнiшими здавалися йому подiї з того часу, як вiн познайомився з Рибкою. У заявi викладалася iсторiя вбивства якоїсь старої iз незвичайним iменем - Алоїза.
- Ти що, пишеш детективнi романи? - вiдiрвався вiн від аркушів на серединi.