- Я здаюся тобi iдiоткою? - суворо запитала вона.
- Вибач, але все це доволі дивно, - вiн знову занурився в читання.
«Прошу зняти звинувачення з моєї матерi, - писала Вiра, - й порушити нову справу у зв’язку iз вбив ствами спiвробiтникiв вiддiлу захiдної культури iнформацiйної аґенцiї…»
- Невже це все - правда? - запитав Стас.
- Це, нарештi, правда, - втомлено посмiхнулася вона. - До речi, ти знову врятував мене. Що ти за це хочеш?
Вiн наблизився й нiжно вiдкинув рудувате пасмо волосся з її чола.
- А ти справді золота Рибка, вiрнiше - руда… Я хочу, аби ти зараз хоч трохи поспала.
Вона якось дивно подивилася на нього.
- Скажи менi ось що… - вона зніяковiла. - Тодi… уночi, коли… Словом, я нiчого не пам’ятаю…
Вiн засмiявся й поправив їй подушку.
- Не хвилюйся. Я не ґвалтiвник. Хоча зараз дуже шкодую, що не скористався такою нагодою! Ти так миттєво і солодко заснула. . . Щоправда, черевики я з тебе усе ж таки зняв. . . Ти заспокоїлося, мале?
- Знаєш. . . - замислено промовила вона. - У мене в дитинстві була подруга. Я її звала Саламандрою.
Вона була гнучка й мінлива, як море. Тільки вона називала мене так, як ти, - мале. «Мадмемуазель Мале. . .» Уперше, коли я це почула від тебе, - ледь не збожеволіла. . . Вона любила мене. Скажитак ще, будь ласка. . .
- Я люблю тебе, мале. . . - це останнє, що він зміг вимовити свідомо. . .
День шістнадцятийВiра сидiла у вже знайомому їй кабiнетi за номером 316 та чекала, поки майор Чепурний закiнчить читати її заяву. Над його головою вже не висiла потворна картина iз прикор донниками. Вiра напружено спостерiгала за реакцiєю слiдчого, але його обличчя нiби закам’янiло. Нарештi вiн вiдiрвався вiд паперу й уважно подивився їй у вiчi.
- Що ж, ваша заява дуже вчасна. Менi не вистачало саме цих деталей.
- Як це розумiти? - здивувалася Вiра.
- А так, що я ледь не вилетiв з роботи, розкручуючи цю справу, - ваше високоповажне керiвництво вимагало негайно її припинити. Ваша начальниця мала вельми впливових захисникiв. Але я усе ж таки дещо «накопав». Гадаю, сьогоднi завтра все буде закiнчено. Отже, не хвилюйтеся, якщо знадобиться, ми вас викличемо як свiдка.
- Це - все? - розчаровано промовила Вiра. - Хiба не можна усе закiнчити сьогоднi, адже вони можуть втекти…
- Це вже не вашi турботи. Усе вiд сьогоднiшнього ранку - пiд суворим контролем… Бiльше нiчого не можу вам сказати. Ще раз дякую. I - до зустрiчi.
Коли Вiра вже стояла на порозi, обличчя Чепурного подобрiшало, вiн посмiхнувся:
- А ви, мабуть, гадали, що у мiлiцiї працюють самi iдіоти? Нiчого не розповiли менi одразу. А можна було б уникнути бiльшости з цих неприємностей…
- До вчорашньої ночi я нi в чому не могла бути впевненою. Я нiчого не пам’ятала… - сказала Вiра.
- Дивно, а я гадав, що так буває лише в серiалах…
- До побачення! - сказала Вiра. - До речi, ви сте жили за мною - чи зустріч на ринку була випадко вою?
- «Стежили» - це дуже серйозно сказано! Я ненавиджу стежити й нишпорити, я просто спосте рiгаю…
- А чому ж ви припинили своє спостерiгання за мною?
- Це важко пояснити, - Чепурний почухав потилицю й зробив величезний ковток гарячого чаю зi свого улюбленого кухля. - Я дивився вам услiд і раптом вiдчув - «холодно!» Як у дитячiй грi…
Вiра вийшла на повiтря. Невмолиме колесо поволi припиняло свiй рух. Вона вперше вiдчула себе майже щасливою. На лавi пiд розлогим каштаном на неї чекав Стас.
ЧЕТВЕРТИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
Я зрозумiла, що починаю про гравати. Я завжди програвала їм - хитрiшим, гнучкi шим, розумнiшим. Я заздрила їм. Я намагалася нiчим вiд них не вiдрiзнятись. Я нена видiла їх. Кiлька рокiв тому я винайняла цю затишну квар тиру на околицi мiста i мрi яла якнайшвидше втiлити свою ненависть у рiшучi дiї.
I тепер, коли нiби все вдалося, сидiла бiля порожньої могили холодильника i не могла второпати, як це могло статися. Вона ж була мертва, без жодних ознак життя… Невже отрута не подiяла, а лише спаралiзу вала?
Три днi тому, коли нас лишилось тiльки двоє, я заманила її сюди випити й перепочити. Я була впев нена, що це її останнi хвилини. Але вона виборсалася.
Вийшла сухою з води, як завжди. I що буде тепер? Її не можна лишати живою. А що ж робити?
Я намагалася спокiйно зiбратися з думками. Я не люблю програвати. Усе належить лише менi. Я запалила й заспокоїлась.
Згадала, як першою збунтувалася дурненька Алiна, почала вимагати свою частку. З цього стало зрозумi лим, що дiаманти не в неї. Ми обережно вивели її з гри - вона вже ставала небезпечною.
Ми ледь животи не надiрвали, коли ця дурепа увiйшла в темний кабiнет i, як це завжди з нею бувало, схлипнула вiд жаху. Ще б пак! Свiтла ми не вмикали, а вона дуже боїться темряви. Лiлi навпаки - любить створювати жахливi ситуацiї. Це у неї в кровi. То вона, розумниця, запропонувала зробити ЦЕ саме в редак цiї - нехай, мовляв, подивляться всi на гарненьке видовище. Адже панянки почали вести свою гру. Але це вже не дурне дитинство, коли одне яблуко або «порнушку» дiлять порiвну. Як лагiдно умовляла Лiлi написати ту заяву - «за власним бажанням»!