«Дiвчинко, ти втомилася… Тобi треба розслабитися, вiдпочити…» Ха! «Буде тобi твоя частка!..» Вiдверто кажучи, я вiдчула, що ми знову - дiти. Ситуацiя повторювалася: хтось сидить за столом i щось пише пiд диктовку нашого ватажка, я - за спиною, дивлюся на її нiжну потилицю… I… Остання крапка в заявi справді стала останньою. Як то кажуть, кесареві кесареве - собацi собаче! Вона гадала, що може нас шантажувати! А дзуськи!
Славку менi було трохи шкода. Я по своєму любила її. Бiдолашна наша наркоманка не знала, що в ампулi - отрута, хотiла впіймати кайф. От i впіймала… Їй одразу стало добре. Славцi усе було байдуже, вона теж нiчого не знала. Але, якщо б її притисли та посадовили на «голодний пайок», вона б i матір рiдну продала за одну ампулу… Лишати її не було жодної можливости.
Добре, що в мене вистачило витримки не зiзнатися їй, не вiдвернути того, що мало статися. Лiлi менi б цього не пробачила! Лiлi! Знову Лiлi! Скрiзь - Лiлi! Люба подруго, куди ж ти подiлася?! Смерти Славки я тобi не пробачу… Хоча я її тiльки звiльнила. Так, звiльнила.
Лети, моя пташечко, на всi чотири… А от на тебе, Лiлi, нiяка отрута не дiє, як на старого каналiзацiйного пацюка! Ти сама просякнута отрутою. Це я не врахувала…
Та з «двiрничкою» ти усе ж таки, люба, помилилася.
Що вона могла знати про нас? Їй було не до пiдозр. Але саме її треба було прибрати першою. Та ти чомусь зво лiкала. Тобi подобалося спостерiгати за нею, гратись, як iз напiвзадушеною мишею. Ти нiколи не думала, що з неї щось вийде, хiба що повiя… А от вийшло! I ти ка зилася. Ти зрозумiла, що те, що тобi купували за грошi й дарували за секс, вона взяла задарма, тiльки своєю працею. Ти не знала, що буває й таке… Ти ж усе звикла купувати й продавати… Ти i її спробувала купити. I нi би купила. Але вона все одно залишалася iншою, чужою, «двiрничкою»!
Мiркуючи й розмовляючи подумки iз собою, я нарештi заспокоїлася. Запалила другу цигарку, налила в склянку коньяку. Менi подобалося аналiзувати. Я не навидiла їх усiх, i менi було приємно думати, що тепер залишилася тільки одна. I я доведу справу до кiнця.
Коли першi двi вийшли з гри, ми зрозумiли, що треба тиснути на Рiнку. Але хто б мiг подумати! Тодi ми розбiглися по домiвках - вiдмиватися, i згорток залишився у цiєї пай дiвчинки! Жах минув не скоро. А через два мiсяцi Рiнка переїхала з нашого двору. Потiм пороз’їжджалися усi. Ми загубили один одного на багато рокiв. Лише згодом Лiлi почала збирати нас пiд одним дахом. Не дружби вона хотiла - камiнцiв. Так, як i всi. Хiба що крiм Славки-наркоманки…
Але ж стоп! Хто ж прикiнчив Рiнку? Лiлi? Певно, що так… Я тодi одразу зрозумiла, що й зi мною Лiлi дiлитися не збирається… I менi вже стало байдуже до багатства, біс із ним! Я прагнула одного - подивитися, що у цiєї стерви всерединi! Не вийшло. Значить, гра триває - i я ще вiзьму своє. Навiть добре, що так вийшло!
Гадаю, Лiлi оговтається не скоро. Адже їй зараз, мабуть, не солодко. Я поглянула на клоччя бiлявого волосся, розсипаного по всiй кiмнатi, й посмiхнулась: уявила, який вона має вигляд! Я вистежу її i закiнчу цю справу. Треба бiгти!
Я хутко поправила зачiску, пiдфарбувала губи i вийшла з квартири.
* * *- Чоловiкiв треба вбивати через одного! - любила повторювати Вовикова бабуся.
- I мене? - перелякано питав п’ятирiчний онук.
- А ти - моє золотко! Ти - янголятко, ти нiколи не заподiєш таких прикрощiв, як твiй скажений бать ко, - заспокоювала вона малого й у вихiднi днi одягала хлопчика у спiднички та сарафанчики з нiжним рожевим мереживом. Коли треба було йти до дит садка, бабуся дiставала з шафи iншi речi - ненависнi синi шорти, що сковували рухи, грубi сорочки з фланелi, й Вовик пручався, ревiв i вимагав зав’язати бантика.
- Сонечко моє, - цiлувала його в лобик бабуся. - Зараз треба йти на люди, а ти усе ж таки - хлопчик!
- А раптом мене вб’ють на вулицi? - казав малий, згадуючи бабусин «девiз».
- Не кажи дурниць! - заспокоювала вона. - Тебе не вб’ють, ти нiжне створiння. Тiльки не водися з тими бовдурами, що стрибають з ґаражiв. Краще приятелюй з дiвчатками. Менi буде спокiйнiше.
Коли Вовику виповнилося сiмнадцять, вiн уперше крадькома залiз до бабиної шафи й витягнув на свiт Божий її велетенську бiлизну. Начепив бюстгалтер на свої худi плечi. Невiдоме й приємне вiдчуття прони зало його. Вiн довго крутився перед люстром у передпокої, примiряючи бабусині капелюшки, хустки, чоботи та спiдницi. Потiм тремтячою рукою нафарбував губи рудою старечою помадою. З люстра на нього дивилася зовсiм iнша iстота, схожа на привокзальну повiю. «Щось не те… - розмiрковував Вовик. - Це не iнтелiґентно. Це - сором».