Адже тепер Толик лише заважатиме їй.
- О, а ти вже дома! - здивувався Анатолiй, заглядаючи до ванної.
Лiлi повiльно розплющила очi й презирливо поди вилась у красиве, занадто красиве для чоловiка обличчя: «I чим вiн мене так привабив? Я ж не люблю красунчикiв… Менi б швидше пiдiйшов Квазiмодо. Це як риба «з душком» - огидно й смачно…»
- Що мовчиш? Де була? Бачу, у тебе нова зачiска, - продовжував Анатолiй. - Мабуть, почала нове життя?
Двi доби десь пропадала, а тепер, значить, повернулася до родинного гнiздечка - пiр’ячко почистити?
- Це, зауважу, любий, моє родинне гнiздечко! - вiдказала Лiлiана. - А ти можеш летiти до свого хоч зараз! Наш громадянський шлюб добiгає логiчного завершення, чи не так?
- Гадаю, саме так! - анiскiлечки не здивувався той i присiв на край ванни. - Треба з усiм цим кiнчати…
Вiн неспiшно запалив i за звичкою, всунув другу цигарку в губи Лiлi.
- Кажуть, що цигарка - це останнє, що дають перед стратою… - криво посмiхнувся вiн.
- Я тебе страчувати не збираюся, - сказала Лiлi. - Просто йди своєю дорогою. Ти менi перешкоджаєш.
- Ось як… Тодi й я тобi дещо скажу: ти менi також перешкоджаєш.
- Це ж у чому? - Лiлi випустила кiльце диму.
- Ну, наприклад… стати вiльним, а головне - бага тим.
- Тобi нiколи не стати багатим, - зiтхнула Лiлi. - Ти - плебс. А вiльним можеш стати хоч зараз.
Анатолiй нахилився над її головою. Вона навiть вiдчула запах його улюблених парфумiв «Прощавай, зброє!»
- Тобi нiколи не знайти дiамантiв убiєнної тобою бiдолашної бабусi, - раптом чiтко й зловiсно проше потiв Анатолiй у самiсiньке вухо. Лiлi так і заклякла з цигаркою в зубах та неприродно виряченими очима. - Де вони, знаю тiльки я…
- Звiдки?.. - прохрипiла вона, безпорадно спогля даючи цю гору м’язiв, що нависала над нею.
- Вiд Зарiночки вашої, - спокiйно продовжував Анатолiй. - Вiд кiшечки Зарiночки, яка так вiрно зберiгала таємницю, що довелося її трохи помучити…
- Невже це ти? Не вiрю! - вигукнула Лiлi, намага ючись вилiзти зi слизької ванни.
- А ти повiр… - посмiхнувся Анатолiй.
I вона повiрила, по новому дивлячись у його холоднi склянi очi.
- Чого ж ти хочеш, сволото? - прошепотiла вона. - Роздiлимо та й розбiжимося… Якщо Вовка нас не ви передить.
- Не випередить, люба, не хвилюйся!
Вiн сказав це так, що вона одразу все зрозумiла.
- Толику, давай почнем усе спочатку… - змiнила тон Лiлi. - Ти виявився розумнiшим, нiж я гадала.
- Пiзно починати, - сказав вiн. - Ти допалила?
- Я серйозно. Причому тут це? - здивувалася Лiлi, намацуючи поглядом ножицi, що лежали зовсiм поруч на поличцi бiля дзеркала…
- I я серйозно, - вiдказав вiн i щосили обома руками натис на її голову. …Недопалок у її вустах зашкварчав і випірнув на поверхню запашної шведської пiни.
* * *Гаятися не можна! Анатолiй почав швидко збира тися й радiв, що у цiй квартирi не так уже й багато його особистих речей. Треба забрати все. Вiн почав пакувати до валiзи все, що могло б навести на його слiд. Скинувши дорогого костюма, натягнув джинси, светр, поклав до торби маленьку металеву лопатку.
Було близько дванадцятої ночi. «Начхати! - подумав Анатолiй. - Буду копати. Зараз такий час, що нiхто нi на кого не звертає уваги. Нехай думають, що я набираю землі для квiтiв!»
У старий двiр дiстався о пiв на першу. Одразу ж помiтив ту стару березу, про яку казала Зарiна. На подвiр’ї нiкого не було. Вiн стояв навколiшки посеред двору, i йому здавалося, що вiн просто маленький хлопчик, який грається в пiску. Десь на шостому поверсi свiтилися вiкна колишнього помешкання Лiлiани.
«Молодець, моя кiшечка, - думав, копаючи Ана толiй. - Але ж яке хитре, стерво… Думала купувати мене по шматках, як м’ясо. Ось сотня за лiжко, ось - за штамп у паспортi!.. Не вийшло!..»
Нарештi лопатка натрапила на брудний згорток.
Анатолiй обережно витяг його і струсив землю.
Розгорнув… Маленькi i великi камiнцi зблиснули у темрявi. Десять масивних перснiв, кольє, три брас лети, чотири брошки… I все це - його! Усе - дiаманти найчистiшої води.
Вiн поспiхом засунув згорток до сумки i, кинувши лопатку, швидко попрямував у темряву арки, аби скорiше вийти з цього двору. I нiколи бiльше сюди не повертатися. Навiть подумки.
В арцi за своєю спиною вiн почув легкий шурхiт…
З темряви вийшли три постатi й оточили його.
«Грабiжники» - миттєво здогадався Анатолiй і одразу почув наказ:
- Руки за голову! Обличчям до стiни!
Сумка випала з тремтячих рук. Лiхтарi освiтили його, заслiпивши очi. На зап’ястях заклацнулися наручники. Усе скiнчилося за якусь мить. Анатолiя заштовхали до мiлiцейського фурґону, що чекав на дорозi. Заревiв мотор, зблиснули фари й на мить освiтили темний колодязь двору. Двору мерцiв.
* * *