…Кiнець травня 80-го року видався спекотним. У школах закiнчилися заняття, дiтлахи тинялися дворами і, як риби, ковтали важке гаряче повiтря, канючили в батькiв грошi на морозиво й перiодично втiкали на мiський пляж.
Але цiй зграйцi було не до сопливих дитячих розваг.
Четверо модно вбраних дiвчаток i один бiлявий хлоп чик стояли перед масивними дерев’яними дверима й роздивлялися фiгурну ручку у виглядi слонячої голо ви iз загнутим догори хоботом. Нарештi одна з дiвча ток натисла на кнопку дзвiнка. Їм довго не вiдчиняли.
Згодом з за дверей долинув старечий хрипкий голос:
- Вiро, це ти, дитино?
- Ми - тимурiвцi, - бадьорим голосом гукнула Лiлi у замкову шпарину. - Прийшли дiзнатися, чи не потрiбно вам вимити вiкна або сходити по хлiб?
Дверi трохи прочинилися, й вицвiле око пiд чорною густою бровою недовiрливо зиркнуло на зграйку дiтлахiв.
- Менi нiчого не потрiбно, дякую.
Стара вже хотiла зачинити дверi, але Лiлi здогада лася швиденько пiдставити ногу.
- Ой ой! - заверещала вона, i стара знову прочи нила дверi. - Вибачте, але нам у школi не повiрять. У нас на облiку всi пенсiонери нашого двору, i ми маємо допомогати всiм. Якщо хтось вiдмовляється вiд допомоги - це треба зробити письмово. У нас дуже суворий ланковий.
Стара невдоволено вiдчинила дверi.
- Ну що ж, проходьте. Тiльки не смiтiть i сидiть тихенько.
Дiти увiйшли до кiмнати.
- Ого! Як у вас тут цiкаво! - сплеснула руками смаглява дiвчинка й узяла з комода статуетку.
- Тебе хiба батьки не вчили: перед тим, як щось взяти, треба запитати дозволу господаря? - суворо зауважила стара.
- Облиш, дурепо! - наказала iнша дiвчинка, вiдбираючи в подруги дивну штуковину й ставлячи її на мiсце.
- Так. Що я маю писати? - запитала Алоїза Абелiв на, дiстаючи письмове приладдя.
- Сiдайте, будь ласка, i пишiть так… - замислилася найрозумнiша з подруг - шатенка у мережаних шортиках. - Зараз я подумаю…
- А може, вам усе ж таки вимити вiкна? - запитав хлопчик, сновигаючи навколо великого круглого столу, за яким сидiла хазяйка квартири.
- Чи принести хлiба? - пiдтримала його чорнява дiвчинка, обходячи стару з iншого боку.
- Або молока? - проспiвала, наближаючись, ще одна «тимурiвка».
- Ой, а це що - невже ви на портретi?! - перебив її хлопчик, поглянувши на велику картину у важкiй рамi.
- А цей свiчник - вiн зi справжнього золота? - запитала головна з них, схопивши з полицi старовинний канделябр.
- Господи, дiти! У мене вiд вас паморочиться в головi! - зойкнула стара. - Припинiть ґвалт. Сядьте тихенько. Отже, що писати?
Дiвчинка зi свiчником стояла за її спиною.
- Де ти, дитино? - звернулася до неї стара. - Диктуй нарештi, що ти хочеш, щоб я написала вашому ланковому, та йдiть уже грайтеся на вулицю!
Раптом вона помiтила, як змiнилося обличчя смаглявої, нiби та побачила за її спиною щось жахливе.
Стара не встигла обернутися. Важкий удар поцілив якраз у скроню. Вона осiла в крiслi, безтямно, немов краб, загрiбаючи повiтря руками.
- А тепер - усi по черзi! - скомандувала Лiлi, передаючи свiчник Вовику.
Той, аби не було так лячно, уявив свою галасливу бабусю, що хотiла повбивати усiх чоловiкiв i, мабуть, його самого, - й щосили ударив.
- Тепер ти! - наказала Лiлi Ярославi.
Та затисла вуста.
- Слабо? - посмiхнулася Лiлi.
- Менi не слабо! - зиркнула на неї чорними очима Зарiна, вихоплюючи з рук Вовика свiчник…
- Алiнка! - коротко наказала Лiлi.
Смаглява вдарила аж тричi, аби не здатися слабко духою.
- Лишилась тiльки ти! - знову звернулася Лiлi до Ярослави.
- Мене знудить, - промовила та.
- Біс iз тобою! Але твоя частка - найменша! - вiдказала Лiлi, i вони почали перевертати шухляди.
- Беремо тiльки дорогоцiнностi!
Коли скарби старої були знайдені й старанно запаковані у великий носовик, вони почули, як унизу рипнули дверi пiд’їзду.
- Треба втiкати! - сказала Лiлi. - Вдаємо, що були у Вовки й бiжимо на пляж. Усiм - весело! Це - наказ.
- Тiкаймо! - заверещала Зарiна.
Вони вискочили з пiд’їзду, ледь не збивши з нiг доньку двiрнички, що поралась iз шнурiвкою своїх ста реньких черевичків.
- Тепер - розбiгаймось аж до вересня! - наказала наостанок Лiлi, i дiточки розбiглися по своїх домiвках.
Йдучи повз дверi двiрнички, Лiлi обтерла об неї свою закривавлену долоню.
О десятiй вечора Зарiна ще крутилася у своєму лiжку. У вiтальнi горiло свiтло - мати приймала своїх численних подруг. Галас, музика, дим не давали заснути. Й не тiльки це. Пiд подушкою лежав згорток.
Ще трохи покрутившися в лiжку, Зарiна дiйшла думки, що його треба позбутися. Хоча б на деякий час.