- Юрковиця, - першим відповів Міх.
- Турець, - додав Вадим.
- Так, все вірно, до речі поблизу Житнього ринку на Глибочиці стояв млин. А по самій річці до кінця 18 століття пролягала північна межа Подолу, його оборонний вал. На межі 18-19 століття русло нижньої течії Глибочиці було випрямлене та обваловане задля захисту довколишньої забудови від повені. До речі звідси і назва вулиць Верхній і Нижній вал. - я говорили, а ми поволі просувалися вперед. - І ця місцевість мала назву Канава, або Помийник, оскільки до неї викидалися відходи гончарного, шкіряного та іншого виробництва. Канаву взято у колектор у середині 19 століття, верхню течію Глибочиці на початку 20 століття. Десь в той час офіційно з’явилася вулиця Глибочинська, заселена вона була бідними міщанами і забудована одно чи двоповерховими дерев’яними та глиняними будинками. - продовжила я екскурсію. Метрів сто тунель був вузький, а в цегляних жолобах на дні утворилося дуже багато вимоїн і йти стало просто небезпечно для ніг. Я оступилася і з усієї дурі гепнулася на цю пекельну підлогу, щедро осунувшись в бризки води з багном. Декілька секунда ошаліло лежала намагаючись повернути дихання.
- Дарина? - нервово видихнув Міх і кинувся до мене, почувся тупіт, певно і хлопці припустилися до мене. В грудях попустило і я змогла видихнути і навіть вдихнути відчуваючи, яке ж те повітря солодке. Біля мене присів Міх.
- Ти як? - спробувала піднятися. Міх кинувся допомагати, сіла і притулилася до стіни. Хлопці зграйкою обступили мене і всі виглядали схвильованими. Витерла рукою з щоки багно, глянула на долонь, роздерла до крові. І почала сміятися, відкинувшись головою на стіну.
- Все. Нормально. - роздільно вимовила я. І знову залилася сміхом.
- Ем, твій сміх дещо бентежить. - розгублено пробурмотів Міх.
- Я в порядку. - видихнула я і простягла руку, щоб мені допомогли встати. Міх вхопив за руку і рвучко підняв мене. Як могла обтріпалася і ми рушили далі.
Коридор розширився і ще метрів через 200 Киянка впадала в Глибочиці. А сама Глибочиця впадала у Гавань під Гаванським мостом. - ми йшли далі. В деяких місцях звід сильно знижується. На ліво вверх по течії Глибочинський хід являє собою магістраль з дуже високим зводом, каплеподібної форми з звуженням знизу. Ми спробували зайти в бокове відгалуження, але не змогли, просто радикулітний він якийсь, повернулися назад в основне русло. В кінці колектора хід несподівано обірвався і в цьому місці з стіни бив фонтан, вода розпилюється і стоїть стовпом, душа уникнути нікому не вдалося. Далі йшла доволі стара труба, що наполовину завалена землею з обламками цегли. Міх запропонував лізти далі, я спробувала воду рукою.
- Вода холодна, висота сантиметрів 80 довго не проповземо.
- Можемо спробувати, - підбивав Міх. На провокацію повелися, правда вистачило нас не надовго , з трудом доповзли до другого люка і вилізли на зовні. До того ж вилізли ми в якомусь дворі, поряд якого був пункт склотари , довкола стояли гори порожніх пляшок, та повертатися назад по холодній воді під 80 см висоту уже не вистачило наснаги. Тому зняли хімзу і пішли до машини. Закінчили традиційно у мене дома з чаєм і плюшками.
Вилазка збадьорила і нагадала усе те, що мені подобалося в цьому. Взагалі я витрачала останнім часом на запитання, а що мені подобається? Що я хочу робити? І я з здивуванням знаходила відповіді. Я їх смакувала, розкладала по поличкам і хотіла знати ще причини чому життя чудова річ. Було враження, що я просто блукала темрявою, а тепер світ дещо ширшим став для мене і це був цінний досвід. Досвід який говорив, про те, що якщо ти живий, здоровий то в цілому в тебе вже є все для щастя, але розбалувані розкішшю нам того здається мало і хочеться постійно чогось більшого. І вже стрімголов ми несемося далі для досягнення наступної мети, яка вже точно нас зробить щасливими. І яке ж нас чекає жорстоке розчарування, коли того не відбувається. І ми сиплемо звинувачуваннями в сторону своєї другої половинки, якщо вона у нас є, дістається і нашим рідним. Щедрі ми на незадоволення. Шкода, що тільки жадні на вислови подяки і любові до наших близьких і рідних.
Отак мені вдалося вмовлянням і перемовами, переконаннями і надією прожити ще декілька днів. На почуттях можна було сказати, що я поставила латку, вони вже навіть стали трохи готичні. Та й життя якось почало сприйматися трохи барвисто. Трохи постояла, пора йти далі. Попереду ще ціле життя в якому я буду доводити теорію буття. А через деякий час взагалі зможу спокійно згадати, про своє таке несподіване кохання, можливо навіть про то посумувати, або мати відчути подяку. І буду сидіти в старості в кріслі качалці і перебирати свої спогади, з насолодою смакуючи все, що було, бо це ж тільки ми з часом можемо оцінити горе то було, чи просто дорога до щастя. А зараз все треба пережити. А то миті мого оптимістичного безумства, слідом перетворюються в такі ж безвилазної туги. Як далебі мене плющить. Аж, самій цікаво.
Дзвонив телефон, висвітлював номер Вадима. І я взяла трубку.
- Да, Вадим.
- Добрий вечір! Це не Вадим, це Григорій Петрович і вибачте, що турбую, просто хотів поговорити.
- Так, Григорій Петрович, я вас слухаю.
- Дарино Олександрівно, це стосується мого онука Луки. - його натягнутий оптимізмом голос вмить мене нашорошив.
- Щось сталося?
- Ні, нічого страшного, не лякайтеся. - трохи квапливо виговорив він, затим тяжко зітхнув. - А хоча ні, таки щось трапилося. Лука вже третій день не виходить з кімнати і я за нього переживаю. Він приїхав, закрився в кімнаті і не виходить з неї. Я подумав може ви з ним поговорити? - благальним голосом додав він.
- Григорій Петрович я… - навіть не знала, як його відповісти, що не готова знову потоптатися по своїх почуттях і що просто боюсь його бачити.
- Не відмовляйте, просто поговорити…- перебив він мене. - Я знаю про ваші стосунки і знаю, що він повернувся до дружини. Але тепер я просто не знаю, що робити. Тому прошу вас про допомогу. - мені після цих слів стало дуже не зручно.
- Я приїду години через дві. - видихнула я.
- Я буду вас чекати. Дякую, що не відмовили. - я положила телефон і від душі чортихнулася від того, що я погодилася зробити. Але швидко зібралася і поїхала. Мене зустрів Вадим. Він був насуплений і понурий.
- Привіт! І що сталося?
- Не знаю. Та дід наполіг, щоб я подзвонив до вас.
- Вадим я це зрозуміла, тоді пішли. - і ми пішли в дім, де мене вже зустрів Григорій Петрович.
- Дякую, що ви приїхали. І вибачте, що ми вас потурбували. Лука просто закрився в кімнаті, він ні з ким не говорить. Я подумав, що може ви спробуєте з ним поговорити. - я розгублено на нього подивилася, Григорій Петрович виглядав втомлено, навіть той живий блиск в очах потух.
- Я спробую поговорити, але не варто покладати на це надто великі сподівання. Я уявлення не маю що сталося. - обережно відповіла я.
- Ви спробуйте. Бо я вже не знаю, що робити.
- Добре. Тоді пішли. - я вдихнула і видихнула і зібравшись з волею пішла за Григорієм Петровичем. Він пройшов до кімнати постукав в двері.
- Лука до тебе Дарина Олександрівна. - спочатку була тиша та потім почувся тупіт і двері відкрилися. Лука стояв на порозі в спортивних штанах і футболці, не бритий, не чесаний і здається мився він теж давно під очима у нього залягли чорні круги і сам він виглядав змореним. В душі шкрябнуло, та я сподіваюсь я утримала на лиці спокійний вираз. Він розгублено дивився на мене.
- Привіт! - спокійно і як мені здавалося доброзичливо привіталася я.
- При..віт! -з трудом видавив він хрип з себе в усі очі розглядаючи мене.
- Давай ти в душ, а я тебе чекаю на кухні. - він оглянув себе, розсіяно перевір погляд на мене. Я незворушна, як скеля, я можу, твердий погляд.
- Добре, я зараз. - прохрипів він, а я з полегшенням видихнула, він пішов сподіваюсь в душ, за мить повернувся, постояв стовпом, відкрив-закрив рот. Я продовжувала на нього цілковито спокійно дивитися.