- То причина, мого приїзду.
- Показуй. - серйозно скомандував він. І я обережно руками не чіпаючи дістала руку. - док присвиснув, дістав рукавички і добув з пакета руку. Покрутив, оглянув .
- Як цікаво. - пробурмотів він.
- Ти таке раніше бачив? - влізла в його роздуми я.
- Де взяла?
- В місті на Куренівці, будівельники знайшли, коли склад будували.
- Чого я про це нічого не знаю? - виразив він здивування піднявши брову.
- Так, хто ж про це буде казати? Вони всі такі іноді свідомі бувають, що в кращому випадку закопають назад, там де взяли.
- А як ти дізналась?
- У них там сторонні звуки тепер на складі незрозуміло звідки виникають. От і було прийнято вольове рішення поділитися знахідкою.
- Ага.
- Так, що док, розкажеш що це? - док перевів погляд з руки на мене.
- Як тільки зрозумію, що це. Це надовго. Наберу. - і мене такими коротким фразами відправили на всі чотири сторони. Приблизно на таке я очікувала. Тому, відкланялася і поїхала додому. Подумки відзначаючи, де шукати інформацію про місце з загадковими звуками.
І почала я здалеку від перших згадок про київське передмістя Куренівщини від 1723 року. Вікіпедія то велика річ. У 18 столітті село належало київському магістрату і тут був Київський ткацький цех. Село жило, розвивалося, змінювалося належало до Плоскої поліцейської дільниці, було дачної місцевістю. У другій половині 19 століття тут розгорнулося інтенсивне промислове будівництво. І звісно те, до чого повертаються думки про техногенну катастрофу, що сталася 13 березня 1961 року і носить назву Куренівська трагедія, коли селевий потік із Бабиного яру крізь прорвану дамбу затопив Куренівку і призвів до численних жертв. За офіційною інформацією у районі аварії загинуло 145 чоловік. Але історики стверджують, що фактичну кількість загиблих нині не можливо установити і називають цифру 1500 загиблих. Так, як частина тіл так і залишилася не знайденою у товщі затверділою пульпи. Що знахідка могла відноситися до тих часів було дуже навіть ймовірно. Сподіваюсь док зможе визначити чому вона має такий вигляд. І що ми маємо ? Місце з багатою історією і замалою кількістю інформації стосовно самої трагедії. На одному форумі зустріла дещо моторошний опис, тих подій і все. Власне і я сама про цю трагедію не задумувалася, звісно знала, що вона була, але і все. Так власне, як і спогади про Бабин Яр, під час війни фашисти розстріляли багато тисяч людей, а тіла їхні скидали прямо в яр, глибина якого на той час сягала до 150 метрів, час від часу вони заливали тіла спеціальним розчином з вмістом вапна, що через деякий час ніби «цементувало» гори трупів. В результаті таких дій на дні Бабиного Яру утворилися декілька шарів «зацементованих» тіл. Якщо ж вікіпедія подавала більш сухішу версію,про те, що п’ятирічний план розвитку Києва передбачав влаштування парку на території Бабиного Яру, то на форумі про ці причини писалось більш вражаюче, автор описую причину, що спонукала до такого рішення і ця причина зводиться до того, що окремі мешканці найближчих районів пробивали «вапнистий покрив» з метою мародерства, масовість, якого зростала. А далі прийнято рішення влади у 1950 році заповнити відходами виробництва Петропавлівських цегляних заводів, для створення плаского рельєфу. Після перекриття яру земляною дамбою почалося закачування до нього пульпи. Дамба не відповідала проектним параметрам і нормам безпеки і наслідком чого трапилася катастрофа. Читати про трагедію більше не було сил, зняла окуляри, втомлено потерла очі. Напевно, дуже складно шукати істину , коли правда у кожного своя.
В суботу у мене була зустріч з дідусем Вадима. Проснулася і зібралася я швидко. В дзеркалі на мене дивилася кароока жінка з широкими чорними бровами і закрученим в сором’язливу гульку чорним волоссям в штанах і сорочці. Я захопила з собою пляшку сухого вина і торт і поїхала на зустріч. Вадим проявив себе з найкращої сторони, навіть не запізнився і чекав мене. Я зупинилася і помахала йому рукою, він швидко підбіг до машини з радісною посмішкою сів в машину
- Привіт! – на його лиці розпливлася в посмішка.
- Привіт. Ну, що Григорій Петрович готовий з нами зустрітися?
- Так, дід уже шашлик готує, - весело відповів він. А я задумалася.
- А ти часто у діда буваєш? – запитала я.
- Майже кожних вихідних. Дід же мене виховав.
- А батько?
- Батько завів собі іншу сім’ю, стара його не цікавила. - перевів він погляд на дорогу, в його тоні була гіркота.
- А як ти захопився вивченням підземного світу?
- Мені було 15 з другом полізли в штольню. Безглузда вилазка була і зіпсований одяг, а далі я вже свідомо став цим цікавитися. Почав вивчати місцевість, шукати карти, знайшов однодумців, назбирав грошей на своє першу екіпіровку.
- І вчитися пішов свідомо…
- Вчитися, дід наполіг, щоб пішов і брат. Вони сказали, що першу освіту вибирають вони, а другу можу я вже сам вибрати.
- В чомусь вони праві. Питання ким бути, мучить досить багатьох людей. Не так вже й багато щасливчиків, які з дитинства знають ким вони хочуть бути, усім іншим доводиться мучитися з вибором. А це справді складно, то ж варто починати з визначення власних інтересів і здібностей, але тут може бути такий момент, що подальші трудові будні будуть мало мати спільного з уявленням самої людини про цю роботу.
- Це я вже зрозумів, – понуро відповів він.
- І що майбутнє тебе не радує?
- Якось не надихає. І як показує практика не завжди можна прожити на одну зарплату. Це якось абсурдно працювати на двох роботах, бо на зарплату з однієї роботи ти не можеш прожити. Алогічно.
- Так, це виглядає, як життя дорослих людей в нашому колориті.
- А так і має бути?
- Ні. На жаль не завжди професіонали посідають відповідальні крісла і прийняті рішення відповідно не завжди сповнені здорового глузду. Краще від цього звісно не стає. Але уся надія на молодих громадян, які пов’язують своє майбутнє з Україною і хочуть поліпшити її стан. Вони мають уже певні знання про світ, професійні, етичні, активні в громадському та політичному житті, вміють працювати в команді. Володіють іноземними мовами. Нічого не нагадує? - покосилася я на його вкрай серйозну моську.
- Нам тут на право потрібно повернути, ми вже майже приїхали. - пильно стежачи за дорогою озвався Вадим. - Нагадує, що ми ще довго будемо в цій лажі.
- Не розводь песимізм з ним важче жити.
- Ну, так деградувати живучи на свою зарплату з оптимізмом веселіше.
- Вадим хто хоче, щось робити шукає шляхи, а хто не хоче - відмовки. Не приєднуйся до останніх не йди з ними однією дорогою. Обирай те, що приносить людям користь і ти не прогадаєш. Прагни змінити світ і хто знає може це у тебе вийде.
- Дарина Олександрівна зупиняйтесь біля кованих воріт, ми приїхали. – я припаркувала машину і ми з Вадимом вийшли.
У Ворзелі було красиво, довкола росли величезні сосни і приємно пахло смолою. Я вдихнула на повні груди і потягнулася.
- Гарно тут.
- Ага, колись це було досить процвітаюче курортне містечко. Мм..- повів він носом, - здається дід уже почав шашлик жарити. Пішли в дім. – я дістала пакет з вином і тортом і пішла слідом за Вадимом. Дворик був невеличкий і акуратний. Від воріт йшла зроблена бруківкою доріжка, з правої сторони був власне сам дім, досить великий з сучасною реставрацією під стиль кантрі. З лівої сторони був газон, обабіч якого росли квіти, а першоцвіти буйно цвіли, далі йшов невеличкий садочок з молодих дерев і стояв стіл під виноградною лозою. Там ми і побачили, не дуже високого, щуплого і життєрадісного дідуся з кудлатими бровами і дуже щирою посмішкою.
- Вадимко, гей, ідіть до мене, – крикнув він і повернуся до своїх шампурів, від яких долинав таки просто запаморочливий аромат.
- Доброго дня! – привіталася я.
- Доброго дня! – посміхнувся чоловік.
- Дарино Олександрівна це мій дідусь Григорій Петрович, – на одному диханні випалив Вадим.
- Малиновська Дарина Олександрівна, приємно познайомитися.
- Мені теж, мій внук про вас багато розповідав.