— Сергію Олексійовичу, я думаю, нам давно вже не треба переконувати один одного у тому, що все, про що ми тут говоримо, залишиться поміж нами.
— Гаразд. Я зрозумів. Кримський-Корсаров бачив у своєму сомнамбулічному сні, як Венчеслав Боголюбський висмоктував кров з якоїсь молодої жінки і в цьому йому допомагала дружина.
— Та-ак! А ви самі у це вірите?
— Я маю для цього дві причини.
— Сподіваюся, вони достатньо переконливі?
— Не знаю, як для вас, а для мене цього цілком достатньо. Нагадаю, Кримський-Корсаров був тоді у будинку Боголюбських і побачив там «уві сні» одного нашого колегу в досить пікантній ситуації з молодим гусаром. Це було у тому ж «сні», в якому він побачив Венчеслава, який смокче кров з жінки. Кримський-Корсаров назвав і партнера цього письменника. Буревий без особливих труднощів впізнав у ньому одного молодого гусара. Це видається досить достовірним, адже, як з’ясувалося, Кримський-Корсаров навіть не здогадувався про потаємні еротичні пристрасті нашого колеги.
Аблаутов зацікавлено слухав.
— Це вже цікаво. А який ваш другий аргумент?
— Про другий я міг би промовчати, адже для людини вашого фаху те, що я скажу зараз, не може мати сили доказу. Річ в тому, що під час спіритичного сеансу душа однієї близької мені жінки повідомила, що вона стала жертвою опиря і що ним був Венчеслав Боголюбський.
— І, звичайно ж, інформація, яку ви отримали під час спіритичного сеансу, передувала інформації Кримського-Корсарова?
— Так, саме так.
— Сергію Олексійовичу, я збираюся завтра їхати до Петербурга. Чи не могли б ви відкласти всі ваші московські справи і днів на десять також поїхати до Петербурга.
— А, знаєте, ми з Інною Іванівною також їдемо до столиці.
— Ви візьмете мебльовані кімнати?
— Ні, у Інни є у Петербурзі невеличка квартира, але нас запрошено у гості.
— І в кого ж ви гостюватимете?
— Ми вже отримали запрошення від Венчеслава Боголюбського.
Розділ шостий[1]
Поїзд «Москва — Петербург» запізнювався майже на дві години. Колії були засипані снігом, і тепер їх розчищали. Хорунжий Рєпін цьому дуже зрадів, адже у нього в машині спала Єлизавета, а він напередодні роздумував над тим, як її, сплячу, непомітно завести до вагона першого класу і посадити там у двомісне купе. «Я ж їй казав, — думав Рєпін, — що не треба цього робити. Можна ж було поїхати машиною, але вона не погодилася…»
— Рєпін! — хорунжий озирнувся на ніжний дівочий голос. Це була Єлизавета, яка щойно прокинулася.
— Поїзд запізнюється.
— Це дуже добре, тобі не доведеться заносити мене до поїзда.
— Але ж і до Петербурга поїзд приїде на дві години пізніше…
Рєпін і Єлизавета зайшли до свого купе, і хорунжий полегшено зітхнув. Поїзд нарешті рушив і почав набирати швидкість. Сутеніло. Рєпін вийшов у коридор викурити сигару і несподівано побачив серед пасажирів Буревого і Кримського-Корсарова. Була тут також і Холодова зі служницею. Ідучи назустріч Буревому, крізь відчинені двері Рєпін побачив подружжя Орлових і привітався з ними, а потім підійшов до Буревого і Кримського-Корсарова.
— Я знову її бачив, — почув він схвильований голос Кримського-Корсарова, — з вікна ресторану.
— Як же ви могли роздивитися її крізь таку хуртовину? — допитувався Буревий.
— Ні, обличчя я не бачив, але у мене було відчуття, що це саме вона, навіть не відчуття, а якийсь внутрішній голос.
— Максиміліане Олександровичу, розкажіть про все це Аблаутову. Він у сусідньому вагоні.
— Я пішов би, але не хочеться одному йти.
— То візьміть з собою Орлова.
— Не хочу. Він сидить у купе з Інною Іванівною, а вона щось не в гуморі.
Цієї миті до вагона зайшов Аблаутов з повновидим бородатим чоловіком, так само рудим, як і Кримський-Корсаров, і чимось на нього дуже схожим. Буревий засміявся:
— Богдане Івановичу, а ми якраз про вас щойно говорили.
— І чому ж ви мене згадали?
— Та ось Максиміліан Олександрович доводить нам, що бачив ту саму жінку тут, на вокзалі.
— Точніше, не побачив, а відчув її присутність. Розумієте, ця жінка йшла попереду мене і я не бачив її обличчя, але чомусь зразу відчув, що це — вона.
Аблаутов слухав його серйозно і зосереджено.
— Максиміліане Олександровичу, як вона була одягнена?
— Чи то пальто, чи то шуба.
— Яка?
— Цього я не можу сказати точно. Була хуртовина, і я не помітив.