— Їде, — поправив його Джонні і усміхнувся, уявивши собі, як весь клас Нго Фата чманіє від ЛСД чи псилоцибіну.
— Пробачте, що? — чемно звів брови Нго Фат.
— Весь ваш клас їде.
— А, так, дякую. Ми їдемо в Трімбулл на політичний мітинг. Ми всі думаємо, як нам щастить, що ми готуємо себе до американського громадянства в рік виборів. Це дуже повчально.
— Авжеж, аякже. Ну, а хто там виступатиме?
— Грег Стірс… — Нго затнувся й почав знов, дуже старанно вимовляючи слова: — Грег Стілсон, незалежний кандидат до палати представників.
— Чув про такого, — сказав Джонні, — А вам на курсах щось казали про нього, Нго?
— Так, ми трохи обговорювали цього чоловіка. Рік народження — тисяча дев’ятсот тридцять третій. Він був на різних роботах. Приїхав у Нью-Гемпшир у тисяча дев’ятсот шістдесят четвертому році. Викладач нам сказав: він тепер живе тут досить довго, і його вже не вважають зайдом.
— Зайдою, — поправив Джонні.
Нго поглянув на нього з чемним подивом.
— Кажуть, не зайд, а зайда.
— А, дякую.
— А вам той Стілсон не здається трохи дивним?
— В Америці він може бути дивним, — сказав Нго. — У В’єтнамі таких було багато. Таких людей, які… — Він замислився, бовтаючи своїми маленькими, мов у жінки, ногами в голубувато-зеленкуватій воді басейну. Потім знову звів очі на Джонні. — Я не знаю, як сказати це по-англійському… У нашій країні є така гра… Усміхнений тигр. Давня гра, і всі її люблять, як у вас бейсбол. Там, розумієте, одна дитина одягається тигром. Накидає на себе шкуру. Ця дитина бігає і пританцьовує, а інші діти намагаються зловити її. Дитина в шкурі сміється, але рикає і кусається, бо це така гра. Я думаю, той Стілсон теж знає цю гру.
Джонні занепокоєно дивився на Нго Фата.
А Нго здавався цілком спокійним, навіть усміхався:
— Тепер ми їдемо і побачимо самі. А потім у нас пікнік. Я сам печу два пироги. Думаю, буде добре.
— Має бути чудово.
— Буде дуже чудово, — сказав Нго, підводячись. — А потім у класі ми обговоримо все, що побачимо в Трім-буллі. Може, напишемо твір. Писати твір багато легше, бо можна знайти в словнику потрібне слово. Le mot juste[38].
— Атож, часом писати легше. Але мої учні ніколи так не вважали.
Нго всміхнувся.
— А як у вас іде з Чаком?
— Чак робить успіхи.
— Так, він тепер веселий. Справді веселий, не прикидається. Він добрий хлопець. — Нго випростався. — Відпочивайте, Джонні. А я йду поспати.
— Гаразд.
Джонні провів очима невеличку зграбну й гнучку постать у джинсах і злинялій робочій сорочці.
Дитина в шкурі сміється, але рикає і кусається, бо це така гра… Я думаю, той Стілсон теж знає цю гру.
І знов у душі ворухнувся неспокій.
Надувне крісло легенько погойдувалося на воді. Сонце приємно пестило шкіру. Джонні знову розгорнув літературний огляд, але читати перехотілося. Він поклав журнал до ніг, підгріб до бортика басейну і виліз з води. До Трімбулла нема й тридцяти миль. Може, податися туди в суботу «мерседесом» місіс Четсворт? Побачити того Грега Стілсона на власні очі. Помилуватися виставою. А може… а може, й потиснути йому руку.
Ні. Нізащо!
А чом ні? Зрештою, він же цього року взяв собі за хобі знайомства з кандидатами. То хіба зашкодить, як він поїде й побачить ще одного?
Та йому вже зашкодило, поза всяким сумнівом. Серце билося сильніше й швидше, ніж звичайно, і Джонні навіть упустив у басейн свій журнал. А тоді з лайкою кинувся вивуджувати його з води, поки не розмок папір.
Не знати чому, коли він думав про Грега Стілсона, йому пригадувався Френк Додд.
Сміх, та й годі. Він просто не може відчувати нічого про Стілсона, тільки раз побачивши його на екрані телевізора.
Тримайся від нього далі.
А це вже як він, Джонні, захоче. Може їхати, а може й не їхати. Поїде замість того до Бостона. Побачить якийсь новий фільм.
Та на той час, як він повернувся до свого котеджу й перевдягся, ним заволоділо дивне, гнітюче почуття страху. Чимось воно нагадувало давнього знайомого — давнього знайомого, якого в душі ненавидиш. Ні, він таки поїде в суботу до Бостона. Так буде краще.
Через багато місяців Джонні знов і знов відновлював у пам’яті ту суботу, 19 серпня, але так і не міг до ладу пригадати, як же він зрештою опинився в Трімбуллі. Виїхав він у протилежному напрямі, на Бостон, маючи намір подивитись у Фенвей-Парку гру «Червоних гетр», а потім, можливо, заїхати до Кембріджа й пройтися по книгарнях. А якщо залишаться гроші (із Четсвортової премії він послав чотириста доларів батькові, щоб той переслав їх до Східного медичного центру, хоч це була крапля в морі порівняно із сумою рахунків), то й відвідати кінотеатр «Орсон Уеллес», де йшов гучний бойовик «Чим жорстокіші вони приходять». То була непогана програма, та й день для її здійснення випав чудовий: безхмарний, теплий і лагідний, просто-таки чудовий день новоанглійського літа.