— Ну дякую. Зізна́юся щиро: я трохи боявся тобі казати. Хоч, звісно, пам’ятаю твої слова, коли ми розмовляли про неї раніш. Але ж буває й так, що коли щось іще тільки має бути, то людина почуває одне, а коли воно вже ось-ось надходить — зовсім інше. Я любив твою матір, Джонні. Та й, мабуть, довіку її не забуду.
— Я знаю, тату.
— Але я самотній, і Чарлін самотня, і… одне слово, мені здається, ми будемо підпорою одне одному.
Джонні підійшов до батька й поцілував його.
— Бажаю вам усього найкращого. Я певен, що так і буде.
— Ти добрий син, Джонні. — Герб дістав із задньої кишені носовика й утер очі. — Ми ж тоді думали, що ти не виживеш. Принаймні я так думав. Віра ніколи не втрачала надії. Вона весь час сподівалася, Джонні. А я…
— Не треба, тату. Все минулося.
— Ні, я повинен сказати, — не вгавав Герб. — Ось уже півтора року я ношу на серці тягар. Я молився про те, щоб ти помер, Джонні. Ти мій рідний син, Джонні, а я молив бога, щоб він забрав тебе до себе. — Він знов утер очі й сховав носовика. — Виявилося, що бог трішечки розумніший за мене. Джонні… ти будеш у мене дружком? На весіллі?
У душі Джонні ворухнулося щось дуже схоже на тугу, але то була не зовсім туга.
— З великою приємністю, — відказав він.
— Дякую. Я радий, що… що сказав усе. Вже давно мені не було так хороше на душі.
— Ви вже призначили день?
— Правду кажучи, так. Як тобі друге січня?
— Годиться, — сказав Джонні. — Можеш на мене розраховувати.
— Мабуть, ми продамо обидві садиби, — провадив Герб. — Уже наглянули собі невеличку ферму в Біддерфорді. Гарна місцина. Двадцять акрів, з них половина під лісом. Нове життя.
— Атож. Нове життя, це добре.
— Ти не заперечуєш проти мого наміру продати рідне гніздо? — занепокоєно спитав Герб.
— Трохи сумно, — відповів Джонні. — Оце і все.
— Еге ж, так само й мені. Трохи сумно. — Герб усміхнувся. — Такий собі щем у серці. А в тебе?
— Та теж щось таке.
— Як тобі там ведеться?
— Добре.
— Як справи в твого учня?
— Пречудово, — відповів Джонні улюбленим батьковим слівцем і посміхнувся.
— І довго ти ще там будеш?
— Працювати з Чаком? Думаю, весь цей навчальний рік, якщо вони визнають за потрібне. Заняття з одним учнем — це зовсім нове для мене діло. Мені подобається. Та й узагалі це добра робота. По-справжньому добра.
— А потім що робитимеш?
Джонні похитав головою.
— Ще не знаю. Але одне знаю напевне.
— Що?
— Те, що зараз поїду й привезу пляшку шампанського. І ми з тобою вип’ємо її.
І тоді, того вересневого вечора, батько встав з крісла й ляснув його по плечу.
— Вези дві, — мовив він.
Цілком несподівано Джонні одержав листа від Сейри Хезлітт. Вони з Уолтом чекали в квітні другої дитини. Джонні відписав їй, привітав з радісною подією і побажав Уолтові успіху в здійсненні його далекосяжних задумів. Часом він пригадував ті кілька пополудневих годин, проведених із Сейрою, — кілька довгих, неквапливих годин. Але дозволяв собі це лише зрідка: боявся, щоб від надто частого відтворення в ясному світлі пам’яті ці спогади не зблякли й не вицвіли, як вицвітають від сонця віражовані портрети у випускному альбомі.
Тієї осені він кілька разів бавив вечори з жінками, зокрема, один вечір — зі старшою, недавно розлученою сестрою Чакової дівчини, проте ніякого дальшого розвитку ті зустрічі не мали.
А загалом майже весь свій вільний час у ті осінні місяці Джонні проводив у товаристві Грегорі Еммеса Стілсона.
Він став справжнім стілсономаном. У шухляді його комода, під шкарпетками, футболками й спідньою білизною лежали три великі блокноти на затискачах, заповнені нотатками, письмовими міркуваннями й ксерокопіями газетних матеріалів.
То було неспокійне діло. Іноді пізно ввечері, записуючи навколо наклеєної на аркуш паперу газетної вирізки свої зауваження, Джонні почував себе чи то Артуром Бреммером[42], чи то Сарою Мур, що замислила вбивство Джеррі Форда. Він добре розумів: якби Едгар Ленкт, доблесний рицар ФБР, зміг побачити, що́ він робить, то в його телефонному апараті, в кімнаті й навіть у ванні одразу з’явилися б «жучки». А по той бік вулиці стояв би меблевий фургон, тільки напакований не меблями, а телекамерами, мікрофонами й ще хтозна-чим.
Джонні весь час твердив собі, що він не Бреммер, що його інтерес до Стілсона не має нічого спільного з маніакальною ідеєю, але йому й самому важко було цьому повірити після довгих надвечірніх годин у бібліотеці Нью-Гемпшірського університету, де він порпався в старих газетах та журналах і раз по раз вкидав десятицентовики у ксерокопіювальний автомат. Важко було цьому повірити в ті ночі, коли він сидів над розгорнутим блокнотом, записуючи свої міркування й намагаючись виявити логічні, переконливі зв’язки. І вже зовсім неможливо було цьому повірити десь над ранок, коли він раптом підхоплювався в ліжку серед могильного мороку, весь у холодному поту після чергового кошмару.