«Ну, сімнадцять пляшок ти не вип'єш», зауважив білявий.
«Як чесна людина кажу, що випив», відповів Ноздрьов.
«Ти можеш собі казати, що хочеш, а я тобі кажу, що й десяти не вип'єш».
«Ну хочеш об заклад, що вип'ю?»
«Навіщо ж об заклад?»
«Ну, постав свою рушницю, що купив у місті».
«Не хочу».
«Ну та постав, спробуй!»
«І пробувати не хочу».
«Та був би ти без рушниці, як без шапки. Ех, брат Чичиков, тобто, як я жалкував, то тебе не було. Я знаю, що ти не розлучився б із поручиком Кувшинниковим. От би ви з ним добре зійшлися! Це не те, що прокурор і всі губернські скнари в нашому» місті, які так і трусяться за кожною копійкою. Цей, братіку, і в гальбік[41], і в баночок, і в усе що хочеш. Ех, Чичиков, ну, що б тобі було
приїхати. Справді, свинтус ти після цього, скотар та й голі! поцілуй мене, серце, смерть як я люблю тебе! Міжуєв, глянь: от доля звела: ну то він мені або я йому? він приїхав Бог знає звідки, я теж тут живу… А скільки було, брат, карет, і все це en gros[42]. У фортунку[43] крутнув; виграв: дві банки помади, фарфорову чашку й гітару; потім знову поставив один раз і прокрутив, канальство, ще й своїх шість карбованців. А який, коли б ти знав, зальотник Кувшинников! Ми з ним були на всіх май-' же балах. Одна була така виряджена; рюші на ній та трюші, і чорт знає чого не було… я думаю собі тільки: чорт забери! А Кувшинников, тобто це така бестія, підсів до неї і французькою мовою підсипає їй такі компліменти… Віриш, простих баб не проминув. Це він називає поласувати полуничкою. Риби й баликів навезли чудових. Я таки привіз з собою одного, добре, що догадавсь купити, як були ще гроші. Ти куди тепер ідеш?»
«А я до чоловічка одного», сказав Чичиков.,
«Ну, що там чоловічок, кинь його! їдьмо до мене!»
«Ні, не можна, є діло».
«Ну, от уже й діло! вже й вигадав! ох ти Оподелдок Іванович!»
«Таки справді, діло, та ще й нагальне».
«Іду на парі, брешеш! ну скажи тільки, до кого їдеш?»
«Ну, до Собакевича».
Тут Ноздрьов зареготав тим дзвінким сміхом, яким заливається тільки свіжа здорова людина, в якої всі до одного показуються білі, як цукор, зуби, тремтять і стрибають щоки, і сусід за двома дверима, в третій кімнаті, кидається спросоння, витріщивши очі й промовляючи: «як же його розібрало!»
«Що ж тут смішного», сказав Чичиков, почасти незадоволений з такого сміху.
Але Ноздрьов і далі реготав на все горло, приказуючи: «ой рятуй, їй-право, лусну зо сміху!»
«Нічого немає смішного: я дав йому слово», сказав Чичиков.
«Та ж тобі життя буде немиле, коли приїдеш до нього, це просто скупердяга! Я ж знаю твою вдачу, ти гірко опечешся, якщо думаєш знайти там банчок і добру пляшку якого-небудь бонбону. Слухай, братіку: ну к чорту Собакевича, їдьмо зараз до мене! яким баликом почастую! Пономарьов бестія так розкланювався, каже: для вас тільки, весь ярмарок, каже, обшукайте, не знайдете такого. Але ж шахрай страшенний. Я йому в вічі це казав: ви, кажу, з нашим відкупщиком найперші шахраї! Сміється бестія, та бороду гладить. Ми з Кувшинниковим щодня снідали в його крамниці. Ах, брат, забув сказати тобі: знаю, що ти тепер не відчепишся, але за десять тисяч не віддам, наперед кажу… Гей, Порфирію», закричав він, підійшовши до вікна, на свого слугу, що держав у одній руці ножик, а в другій шкоринку хліба з шматком балика, який пощастило йому мимохідь відрізати, виймаючи щось там із брички. «Гей, Порфирію!» кричав Ноздрьов: «а внеси щеня! Яке щеня!» продовжував він, звертаючись до Чичикова. «Крадене, і за себе самого не відда-, вав хазяїн. Я йому обіцяв булану кобилу, яку, пам'ятаєш, виміняв у Хвостирьова…» Чичиков, проте, зроду не бачив ні буланої кобили, ні Хвостирьова.
43
Фортунка — рулетка, азартна гра, в якій у рухоме коло з намальованими гніздами (очками) кидається кулька, попадання в одне з гнізд визначає виграш або програш (нульове очко).