«Так», подумав Чичиков: «хоч дурний, та хитрий».
«У мене не так», говорив Собакевич, витираючи салфеткою руки: «у мене не так, як у якогось Плюшкіна: 800 душ має, а живе й обідає гірше за мого пастуха!»
«Хто такий цей Плюшкін?» спитав Чичиков.
«Шахрай», відповів Собакевич. «Такий скнара, що уявити важко. В тюрмі колодники краще живуть, ніж він: усіх людей переморив голодом».
«Невже?» підхопив з зацікавленням Чичиков: «і ви кажете, що в нього справді люди вмирають у великій кількості?»
«Як мухи мруть».
«Невже, як мухи! А дозвольте спитати, чи далеко живе він од вас?»
«За п'ять верст».
«За п'ять верст!» скрикнув Чичиков і навіть відчув невелике сердечне биття. «А коли виїхати з ваших воріт, це буде праворуч чи ліворуч?»
«Я вам навіть не раджу дороги знати до цієї собаки!» сказав Собакевич. «Пробачніше сходити у якесь непристойне місце, ніж до нього».
«Ні, я спитав не для чого-небудь, а тому тільки, що цікавлюсь пізнанням усякого роду місць», відповів на це Чичиков.
За баранячим боком пішли ватрушки, з яких кожна була більша за тарілку, потім індик завбільшки з теля, набитий усяким добром: яйцями, рисом, печінкою і не знати чим, що все лягало грудкою у шлунку. Цим обід і кінчився; та коли встали з-за стола, Чичиков відчув у собі ваги на
цілий пуд більше. Пішли до вітальні, де вже з'явилося на блюдечку варення, ні груша, ні слива, ні інша ягода, до якого, проте, не доторкнулись ні гість, ні господар. Господиня вийшла з тим, щоб накласти його й на інші блюдечка. Скористувавшись з її відсутності, Чичиков звернувся до Собакевича, який, лежачи в кріслі, тільки покректував після такого ситого обіду й випускав з рота якісь невиразні звуки, хрестячись і затуляючи щохвилини його рукою. Чичиков звернувся до нього з такими словами:
«Я хотів був поговорити з вами про одне дільце».
«Ось ще варення!» сказала господиня, вертаючись з блюдечком: «редька, варена на меду!»
«А от ми його потім!» сказав Собакевич. «Ти йди тепер до своєї кімнати, ми з Павлом Івановичем скинемо фраки, трошки спочинемо!»
Господиня вже виявила була готовість послати по пуховики й подушки, але господар сказав: «Нічого, ми спочинемо в кріслах», і господиня вийшла.
Собакевич злегка пригнув голову, готуючись слухати, в чому було дільце.
Чичиков почав якось дуже здалека, торкнувся взагалі всієї російської держави і говорив з великою похвалою про її простір, сказав, що навіть найдавніша римська монархія не була така велика, і іноземці справедливо дивуються… Собакевич усе слухав, нахиливши голову. І що за існуючими положеннями цієї держави, в славі якій немає рівної, ревізькі душі, закінчивши життєве поле, числяться, одначе, до подання нового ревізького реєстру нарівні з живими, щоб таким чином не перевантажувати присутственні місця безліччю дріб'язкових і марних довідок і не збільшувати складність і так уже досить складного державного механізму… Собакевич усе слухав, нахиливши голову — і що однак при всій справедливості цього заходу він буває почасти обтяжливий для багатьох власників, зобов'язуючи їх сплачувати податі так, немов за живу річ, і що він, почуваючи пошану особисто до нього, ладен би навіть почасти взяти на себе цей справді важкий обов'язок. Щодо головного предмету, Чичиков висловився дуже обережно: ніяк не назвав душі померлими, а тільки неіснуючими.
Собакевич слухав усе як і раніше нахиливши голову, і хоч би що-небудь схоже на вираз з'явилось на обличчі його. Здавалось, у цьому тілі зовсім не було душі, або вона в нього була, але зовсім не там, де слід, а як у безсмертного кощія, десь за горами і вкрита такою товстою шкаралупою, що все, що тільки ворушилося на дні її, не позначалось аж ніяким струсом на поверхні.
«Отже?..» сказав Чичиков, чекаючи не без деякої тривоги відповіді.
«Вам треба мертвих душ?» спитав Собакевич дуже просто, без найменшого здивування, ніби мова була про хліб.