Ото лихо: баба! вона як сюди забралася? Негідник Собакевич, і тут обдурив!» Чичиков мав рацію: це була, справді, жінка. Як вона забралась туди, невідомо, але так вправно була записана, що здалека можна було прийняти її за чоловіка і навіть ім'я кінчалось на літеру ъ, тобто не Єлизавета, а Єлизаветь). Одначе ж він цього не взяв до уваги і тут-таки її викреслив. «Григорій Доїжджай-не-доїдеш! Ти що був за чоловік? Чи візникуванням промишляв і, завівши тройку й рогожану кибитку, зрікся навіки дому, рідного лігва, і пустився тинятися з купцями по ярмарках. На дорозі ти віддав душу Богові, чи вколошкали тебе твої ж приятелі за якусь гладку й червонощоку солдатку, чи запали в око лісовому бродязі ремінні твої рукавиці та тройка присадкуватих, але міцних коників чи, може, й сам, лежачи на податях, думав, думав, та з доброго дива завернув у шинок, а потім прямо в ополонку, і поминай як звали. Ех, руський народець! не любить помирати своєю смертю! А ви як, мої голуб'ята?» казав він далі, переводячи очі на папірець, де були позначені втікацькі душі Плюшкіна: «ви хоч і живі ще, та яке з вас пуття! Те саме, що й мертві, і де то носять вас тепер ваші прудкі ноги? Чи погано вам було в Плюшкіна, чи, просто, з своєї охоти гуляєте по лісах та обдираєте проїжджих? Чи по тюрмах сидите, чи пристали до інших панів і орете землю? Єремей Карякін, Микита Волокита, син його Антін Волокита — ці, й з прізвиська видно, що добрі бігуни. Попов, дворовий чоловік, мабуть, грамотій: ножа, я гадаю, не взяв у руки, а прокрався благородним способом. Та ось уже тебе безпаспортного піймав капітан-справник. Ти стоїш бадьоро на очній ставці. «Чий ти?» каже капітан-справник, докинувши тобі при цій вірній оказії якесь круте слівце. — «Такого й такого поміщика», відповідаєш ти жваво. — «Чого ти тут?» каже капітан-справник. — «Відпущений на оброк», відповідаєш ти, не запинаючись. — «Де твій паспорт?» — «У хазяїна, мішанина Пименова». — «Покликати Пименова! Ти Пименов?» — «Я Пименов». — «Давав він тобі паспорт свій?» — «Ні, не давав він мені ніякого паспорта». — «Що ж ти брешеш?» каже капітан-справник з додачею деякого крутого слівця. — «Так точно», відповідаєш ти жваво, «я не давав йому, бо прийшов додому пізно, а віддав на збереження Антипові Прохорову, дзвонареві». — «Покликати дзвонаря! Давав він тобі паспорт?» — «Ні, не брав я від нього паспорта». — «Що ж ти знову брешеш!» каже капітан-справник, скріпивши мову якимсь крутим слівцем. «Де ж твій паспорт?» — «Він у мене був», кажеш ти проворно, «та, може статись, видно, якось дорогою загубив його». — «А солдатську шинель», каже капітан-справник, загвоздивши тобі знову на додачу якесь круте слівце: «навіщо поцупив? і в священика теж скриню з міцними грішми?» — «І зовсім ні», кажеш ти, не зворухнувшись: «в злодійському ділі ніколи ще не бував». — «А чому ж шинель знайшли в тебе?» — «Не можу знати, мабуть, хтось інший приніс її». — «Ах, ти бестія, бестія!» каже капітан-справник, похитуючи головою і взявшись у боки. «А набийте йому на ноги колодки[70] та відведіть у тюрму». — < «Будь ласка! я з охотою», відповідаєш ти. І от, добувши з кишені табакерку, ти тастуєш приязно якихось двох інвалідів, що набивають на тебе колодки, і розпитуєш їх, чи давно вони у відставці і на якій війні бували. І от ти собі живеш у тюрмі, поки в суді чиниться твоя справа. І пише суд: перепровадити тебе з Царевококшайська в тюрму такого-то міста, а той суд пише знову: перепровадити тебе в якийсь Весьєгонськ, і ти переїжджаєш собі з тюрми до тюрми, і говориш, оглядаючи нову оселю: «Ні, ось Весьєгонська тюрма так куди краща: там хоч і в бабки, так є місце, та й товариства більше!» Абакум Фиров! ти брат, як? де, в яких місцях тиняєшся? Чи на Волгу тебе занесло, і полюбив ти вільне життя, приставши до бурлаків?..» Тут Чичиков спинився і злегка задумався. Над чим він задумався? Чи задумався він над долею Абакума Фирова, чи задумався так сам собі, як задумується всякий руський, хоч би яких він літ, чину і стану, коли замислить про розгул широкого життя. Та й справді, де тепер Фиров? гуляє шумно й весело на хлібній пристані, підрядившись до купців. Квіти й стрічки на капелюху, вся веселиться бурлацька ватага, прощаючись з коханками й дружинами, високими, стрункими, в намистах і стрічках; танки, співи, клекотить увесь майдан, а носії тимчасом під крики, лайку та підганяння, чіпляючи гачком по дев'ять пудів собі на спину, з шумом сиплють горох і пшеницю в глибокі судна, звалюють лантухи з вівсом та крупами, і далеко видніють по всьому майдану купи навалених у піраміду, немов ядра, мішків, і весь хлібний арсенал справляє враження громаддя, поки не перевантажиться увесь у глибокі судна-суряки і не помчить ключем разом з весняною кригою нескінченний флот. Отам-то ви вже напрацюєтесь, бурлаки! і дружно, як раніше гуляли й дуріли, візьметесь до праці й поту, тягнучи лямку під одну нескінченну, як Русь, пісню.