«Ех-хе! дванадцята година!» сказав нарешті Чичиков, глянувши на годинник. «Що ж це я так загаявся? Та ще хай би діло робив, а то ні з того, ні з сього спочатку теревені правив, а тоді задумався. От який я справді дурень!» Сказавши це, він змінив свій шотландський костюм на європейський, стягнув міцніше пряжкою свій повний живіт, збризнув себе одеколоном, взяв у руки теплий картуз і з паперами під рукою вирушив у цивільну палату вчиняти купчу. Він поспішав не тому, що боявся спізнитись, спізнитись він не боявся, бо голова був людина знайома і міг продовжити і вкоротити, з його бажання, присутствіє, як той давній Зевс Гомера, що здовжував дні і насилав бистрі ночі, коли треба було припинити брань любих йому героїв, або дати їм можливість закінчити бійку, але він сам у собі почував бажання якнайшвидше довести справи до кінця; до того часу йому здавалося все неспокійним і незручним; все-таки спадала думка, що душі не зовсім справжні і що в таких випадках цей клопіт завжди треба чимшвидше з плечей. Не встиг він вийти на вулицю, міркуючи про все це і водночас тягнучи на плечах ведмедя, критого коричневим сукном, як на самому повороті в провулок стикнувся з паном теж у ведмедях, критих коричневим сукном, і в теплому картузі з вухами. Пан скрикнув, це був Манілов. Вони схопили тут же один одного в обійми і хвилин п'ять залишались на вулиці в такому стані. Поцілунки з обох боків були такі міцні, що в обох цілий день майже боліли передні зуби. У Манілова від радості залишились тільки ніс та губи на обличчі, очі зовсім зникли. З чверть години держав він обома руками руку Чичикова і нагрів її страшенно. У зворотах найтонших і найприємніших він розповів, як летів обняти Павла Івановича; мова була закінчена таким компліментом, який личив хіба тільки дівчині, з якою йдуть танцювати. Чичиков відкрив рота, ще не знаючи сам, як дякувати, коли це Манілов вийняв з-під шуби папір, скручений у трубочку і зв'язаний рожевою стрічкою, і подав дуже спритно двома пальцями.
«Це що?»
«Мужички».
«А!» Він тут же розгорнув його, перебіг очима й здивувався чистоті й красі письма: «славно написано», сказав він, «не треба й переписувати. Ще й кайомка навколо! хто це так майстерно зробив кайомку?»
«Ну, вже не питайте», сказав Манілов.
«Ви?»
«Дружина».
«Ах Боже мій! мені, далебі, соромно, що завдав стільки турбот».
«Для Павла Івановича не існує турбот».
Чичиков уклонився з подякою. Дізнавшись, що він ішов у палату вчинити купчу, Манілов виявив готовість супроводити його. Приятелі взялись під руку й пішли разом. При всякому невеликому підвищенні, або горбку, або приступці, Манілов піддержував Чичикова і майже піднімав його рукою, додаючи з приємною посмішкою, що він не допустить ніяк Павла Івановича забити свої ніжки. Чичиков ніяковів, не знаючи як дякувати, бо почував, що був трохи важкенький. У подібних взаємних послугах вони дійшли нарешті, до майдану, де були присутствені місця; великий триповерховий кам'яний будинок, увесь білий, як крейда, мабуть, для зображення чистоти душ службових осіб, що в ньому містились, інші будівлі на майдані не відповідали величному кам'яному будинкові. Це були: караульна будка, біля якої стояв солдат з рушницею, дві-три візничі біржі, і, нарешті, довгі паркани з відомими парканними написами й малюнками, надряпаними вуглем і крейдою; більше не було нічого на цьому самотньому, або, як у нас висловлюються, красивому майдані. З вікон другого й третього поверху іноді висувались непідкупні голови жерців Феміди[71] і, в ту ж мить ховалися знову, мабуть, на той час заходив до кімнати начальник. Приятелі не зійшли, а збігли вгору сходами, бо Чичиков, намагаючись уникнути підтримування під руки з боку Манілова, прискорював крок, а Манілов теж з свого боку летів уперед, намагаючись не дозволити Чичикову втомитись, і тому обидва задихались дуже сильно, коли вступили в темний коридор. Ні в коридорах, ні в кімнатах очі їхні не були вражені чистотою. Тоді ще не дбали про неї: і те, що було брудне, так і залишалося брудним, не набуваючи принадного вигляду. Феміда просто, яка є, в негліже й халаті, приймала гостей. Слід було б описати канцелярські кімнати, якими проходили наші герої, але автор має великий острах до всіх присутствених місць. Коли й траплялось йому проходити їх навіть у блискучому і облагородженому вигляді з лакованими підлогами й столами, він намагався пробігти якомога швидше, смиренно опустивши і втупивши очі в землю, а тому зовсім не знає, як там усе благоденствує і процвітає. Герої наші бачили багато паперу, і чорнового і білого, нахилені голови, широкі потилиці, фраки, сюртуки губернського крою і навіть просто якусь світло-сіру, з-поміж усіх дуже відмінну куртку, яка, повернувши голову набік і поклавши її майже на самий папір, виписувала шпарко й замашно який-небудь протокол про відсудження землі або опис маєтку, захопленого якимсь мирним поміщиком, що спокійно доживав віку свого під судом, наживши собі і дітей і внуків під його захистом, та чути було уривками короткі вислови, промовлювані хрипким голосом: «Будь ласка, Федосію Федосієвичу, дільце № 368!» «Ви завжди кудись дінете затичку із казенної чорнильниці!» Іноді голос більш величавий, без сумніву, одного з начальників, розлягався владно: «На, перепиши! а не то скинуть чоботи і просидиш ти в мене шість діб не ївши». Шум від пер був великий і скидався на те, немовби кілька возів із хмизом проїжджали через ліс, завалений на чверть аршина сухим листям.
71
…голови жерців Феміди… — тобто судових чиновників. Феміда — богиня правосуддя у давньогрецькій міфології.