— Будь здоров. Життя продовжується.
Викинувши потужну хвилю з двох сопел, красень БМВ влився у суцiльний рух.
Те, що виглядало найлегшим, «обламалося» їм за щасливим випадком. Нi, воювати все-таки можна. Треба. Завтра на прокурорський стiл ляже висновок контрольно-експертної комiсiї про те, що травма постраждалої Мурашевич була не сумiсна з життям, а вiн, Стас, дiяв вiдповiдно до обставин. I нехай тепер вдавляться його мотивами, навiть якщо вони й були. А знайти докази на його вилизанiй «дев'яносто дев'ятiй» неможливо. Тому що Неонiлу Мурашевич вона не збивала.
Вiн сiдав у машину, нехай не БМВ, але також не погану, вiдчуваючи впевненiсть, що тепер вони не доберуться до нього. Але i протилежне вiдчуття не збиралося його полишати — те, що одночасно його й не випустять. У кращому разi можна розраховувати на тайм-аут. А отже…
Можливо, час спробувати самому дiстатися до них?
ХХIV
Вони сидiли на стiльчиках у передоперацiйнiй бiля розчиненого вiкна i курили. Вiтерець залазив пiд мокрi пiжами, якi варто було б скинути, аби не застудитися. Але чого не зробиш заради жiнки. Саме її по-джентльменськи пропустили перевдягатися першу.
— Я гадав, усе, кiнець, — похитав головою Нагiрний. — Як почала печiнка «повзти» — це завал…
— Але гарний метод, погодься, — Стас усе-таки прикрив вiкно, боячись протягу. — Ми у себе завжди так робили.
— Щастить нам тепер на масивнi кровотечi, — похитав головою Богдан. — Добре, хоч зараз усi на мiсцi. Разом упоралися. А тодi як «iндiанець» розбився… Наклали ми з Гащаком у штани. Шефиня у вiд'їздi… Якраз до мiсця твiй приїзд був.
— Не перебiльшуй, — махнув рукою Стас. — Однаково нiчого не дало.
— Але ж кровотечу спинили! Живим з операцiйної вивезли! А це не мало.
— Так, — погодився Стас. — А… чому «iндiанець»?
— А я знаю? — знизав плечима Нагiрний. — Мої обоє малих у нього на гуртку займалися. То усi дiти його так кликали — Iндiанець та й годi. Таке прiзвисько. Вiн начебто наполовину казах чи татарин був. Галiмулiн, так? Та й обличчя таке… характерне, ти бачив. Дiти — вони ж умiють щось особливе помiтити.
— Гаразд, — пiдвiвся Стас. — Iдемо, поквапимо шефиню. Щось вона там надовго застрягла.
Дорога вiд лiкарнi до дому недовга — кiлька кривих вуличок. На передостаннiй «дев'яносто дев'ята» несподiвано повернула i зупинилася пiд кафешкою. Чашку кави пив довго. Мучили не зовсiм зрозумiлi думки. А швидше — зовсiм не зрозумiлi. З ними й повернувся додому. А остаточно «прорiзалося» вже увечерi, коли лягав спати.
Обличчя з орлиним носом у тьмяному свiтлi нiчника здавалося вималюваним особливо чiтко. «Iндiанець». Ось чому закарбувалося слово пiд час пiсляоперацiйного перекуру, ось чому дорогою викликало незрозумiлi асоцiацiї. Його «iндiанець» — той, що на килимi, перебував у вiльному польотi, розкинувши руки-крила так, наче iлюстрував те, що сталося з тим, мiсцевим «iндiанцем» — керiвником дитячого туристичного гуртка Галiмулiним. Очевидно, цей чоловiк мрiяв про небо, очевидно, також любив дивитися звiдти униз, гордовито розкинувши крила свого дельтаплана, вважаючи їх продовженням власних рук.
Цей чоловiк виявився його першим оперованим хворим i одночасно першим на його особистому кладовищi у цьому мiстi. Тепер вiн наче оселився тут, на килимi, щоб нагадувати про себе. Клянучи свою дурну голову, якiй i того, що є, мало б вистачити з надлишком, Стас вiдвернувся i заплющив очi. Та вони розплюшилися майже одразу. Бiльше того, вiн пiдвiвся, спираючись лiктем на подушку.
У попередньому вiзерунку — тому, що був нижче i окреслював одновусу голову у кошлатiй шапцi, почало вгадуватися також щось дуже знайоме. А згадалося остаточно лише тодi, коли уздрiв поруч контури клаповухого пса, що заводив до неба. Думки, що прийшли, були мало сказати — ненормальними, просто хворими. Та все ж, сiвши на лiжку, вiн набрав Нагiрного. Випадок смертi вiд сказу, про який розповiдав той, чiтко постав у пам'ятi.
— Це чого раптом опiвночi тебе такi речi зацiкавили? — здивувався колега.
— Зараз двадцять три двадцять, — уклiнливо промовив Стас.
— Ну, гаразд, — Богдан зiбрався з думками. — Точно не згадаю, коли це було. Ну, тижнiв чотири до твого приїзду. Вкусив його пес…
— Це я знаю, ти вже розповiдав, — перебив Стас. — Скажи конкретно, якi були пошкодження?
— Конкретно — хапнув вiн його за обличчя, роздерши верхню губу i повiка. Справа, так. А правий вус практично взагалi вiдiрвав. Ну, попри все кумедно виглядав мужик. Вуса густi, чорнi, довгi. I ото смикає одним вусом, а другого немає.
— А в якому він був одязі?
— Ну… ти б ще спитав, якi у нього труси були… — розгубився колега. — Хоча… знаєш, вiн такий ходив… ну, злегка пiд бомжа. Нi, хату мав свою, але вiчно лазив iз сумкою i палицею хтозна-де. Усiм примелькався за роки. I той пес за ним. То його формою одягу була шапка така, кошлата з пасмами — що влiтку, що взимку.