— Любий друже, — протягнув Візер, не дивлячись на нього, — мені добре відомо, що ви вже обговорювали це питання з самими силами. Без сумніву, ви так само добре поінформовані про те, що вони обговорювали зі мною і деякі аспекти ваших методів, які теж можна оцінювати доволі критично. Немає нічого гіршого — і, я б навіть сказав, небезпечнішого, — за спроби запроваджувати у наше з вами спілкування ті ж обхідні методи, які ми використовуємо у спілкуванні з підлеглими. Зауважте, я піднімаю це питання суто з огляду на ваші ж інтереси…
Замість відповіді Фрост раптом застережно підняв руку. Обидвоє мовчки прикипіли поглядами до ліжка: незнайомець розплющив очі.
Обличчя його відразу набуло виразу, але що говорив той вираз, ні Візер, ні Фрост збагнути не могли. Чоловік у ліжку наче й дивився на них, та чи бачив — сказати було годі. Минали секунди, і заступник директора дійшов висновку, що в очах у незнайомця можна прочитати хіба осторогу, проте не надто сильну, без особливої тривоги. То була звична, сама по собі зрозуміла обачність; за нею, здавалося, стояли роки й роки різних прикрощів, які, втім, сприймалися спокійно і навіть із гумором.
Візер підвівся і прочистив горло.
— Magister Merline, — сказав він, — Sapientissime Britonum, secreti secretorum possessor, incredibili quodam gaudio afficimur quod te domum nostram accipere nobis… e-e… contingit. Scito nos etiam hand imperito esse magnae artis… et, ut ita dicam…[9]
Тут він змовк, бо незнайомець не звертав на його слова жоднісінької уваги — це було цілком очевидно. Щоб освічена, ба й учена людина п’ятого століття не знала латини — такого просто не могло бути. Хтозна, може, в нього погана вимова? Так чи так, Візер не сумнівався, що чоловік, до якого він звертався, його не розуміє, ба більше — навіть не слухає. На обличчі в нього годі було прочитати хоч найменший натяк на бодай якесь зацікавлення.
Фрост узяв зі столу карафку і налив червоного вина, а тоді повернувся до ліжка, низько вклонився і подав келих незнайомцеві. Той поглянув на вино, і в очах у нього наче зблиснула ледь помітна лукавинка — а може, то тільки так здалося. Зненацька він сів у ліжку, оголивши зарослі густим волоссям груди і худі, проте м’язисті руки, а тоді роззирнувся навколо і ткнув пальцем кудись у бік столу. Професор повернувся назад і торкнувся іншої карафки, але незнайомець похитав головою і знову показав на стіл.
— Здається, — мовив Візер, — наш вельмишановний гість намагається вказати на ось цей глечик. Не знаю, що вони тут понаставляли. Можливо, це…
— Там пиво, — повідомив Фрост.
— Ну, навряд чи зараз доречно… хоч нам так мало відомо про тогочасні звичаї…
Візер іще говорив, а Фрост уже налив пива до чималого олов’яного кухля і з поклоном подав гостеві. Загадковим обличчям незнайомця вперше промайнув якийсь проблиск зацікавлення. Він схопив питво, одним рухом відкинув з рота довжелезні розкошлані вуса і почав пити; при цьому сива голова щораз далі відхилялася назад, а дно кухля щораз вище підносилося вгору Видно було, як у лад великим ковткам ходить туди-сюди худорлявим горлом чималий борлак. Коли в кухлі врешті-решт не зосталося ані краплі, незнайомець витер тильним боком долоні рота і глибоко зітхнув — це було перше, що від нього почули в Белбері, — а тоді знову поглянув на стіл.
Заступник директора з професором годували свого гостя хвилин двадцять — Візер запопадливо і послужливо, Фрост безшумно і спритно, наче вишколений лакей. Вони підносили незнайомцеві найвишуканіші страви і делікатеси, та він зосередився головно на холодній яловичині, курчатах, пікулях, хлібі, маслі та сирі. Масло їв прямо з ножа; з виделками, очевидно, був незнайомий, бо курчат без жодних вагань брав просто руками, а обгризені кістки ховав під подушку. Жував він страшенно голосно, прицмокуючи та приплямкуючи, коли ж урешті-решт наситився, то знову вказав на глечик із пивом, випив іще добру пінту, витер рота простирадлом, а носа — рукою, і зібрався, судячи з усього, вкластися назад на подушки, щоб трохи подрімати після обіду.
— Е-е… domine, — заметушився Візер, — nihil magis mihi displiceret quam tibi ullo modo… e-e… molestum esse. Attamen, venia tua…[10]
Проте незнайомець не звернув на ці слова жоднісінької уваги. Важко було сказати, заплющив він очі чи й далі стежить за ними з-під напівопущених повік, та вступати в розмову йому, мабуть, зовсім не хотілося. Фрост із Візером переглянулися — здивовано і навіть трохи розгублено.
— Сюди можна увійти тільки через ці двері, правда? — запитав професор.
— Так, — відказав заступник директора.
— То ходімо туди й усе обговоримо. Двері залишимо прочиненими, тож відразу почуємо, якщо він заворушиться.
9
Учителю Мерліне, наймудріший із британців, що володієш тайнами тайн… приймаємо тебе в нашому домі з радістю, яку годі передати словами. Ти побачиш, що й ми трохи обізнані з великим мистецтвом… і, якщо можна так сказати…
10
Е-е… пане, я жодним чином не хотів би хоч трохи тобі… е-е… заважати. Але, з твого дозволу…