Пані Дімбл мовчки чекала, що буде далі, адже за довгі роки спільного життя вивчила вже, як зазвичай розгортає свої думки її чоловік.
— Я ось про що, — вів далі доктор у відповідь на невисловлене запитання. — Якщо поглянути на якийсь коледж, чи школу, чи парафію, чи сім’ю — та на що завгодно — у певний момент їхньої історії, то завжди можна побачити, що раніше там було, скажімо, більше простору, а контрасти не були такими гострими; цілком очевидно, що надалі, після того моменту, простору для вагань буде ще менше, а вибір стане ще вужчим. Добро всякчас стає ще кращим, зло — ще гіршим; можливості для бодай позірного нейтралітету стають відтак щораз меншими. Словом, усе постійно вдосконалюється, звужується й загострюється. Ніби в тому вірші, де небо і пекло безупину вгризаються з протилежних країв у веселе Середзем’я… як там? Щось на кшталт «їдять щодня… доки не там-та-рам дотла…» Не пригадую дослівно… отакої, і що це з моєю пам’яттю? Останнім часом вона геть підупала. Ти не знаєш того уривка, Марджері?
— Мені все це більше нагадує слова з Біблії про провіяну пашу, коли пшениця очищується від полови. Або той рядок з Браунінга: «Ціле життя — нестерпний вибір»…
— Точно! Можливо, цілий «потік часу» саме до цього й зводиться. Але тут мова не тільки про питання морального вибору. Просто повсякчас усе, геть усе щораз більше стає, так би мовити, самим собою і, відповідно, щораз сильніше відрізняється від усього іншого. Еволюція означає, що різні види робляться чимраз менше подібні між собою. Розум стає дедалі духовнішим, матерія — дедалі матеріальнішою. Візьмімо, наприклад, літературу: відстань між поезією і прозою щороку зростає і зростає…
Дімбл завжди готовий був перевести розмову в суто літературне русло, та дружина жила з ним уже не перший десяток літ, тож легко відвела цю загрозу.
— Так, — сказала вона, — дух і матерія, звісно. До речі, саме тому, напевне, такі люди, як Стадоки, й не знають щастя у шлюбі.
— Стадоки? — здивувався Дімбл, який значно менше за дружину переймався проблемами, що виникли у сімейному житті Джейн і Марка. — А, так… маєш рацію! Щось у цьому є. Але я про Мерліна… отже, для мене все це виглядає так: у його час перед людиною відкривалися ще можливості, від яких зараз не залишилося вже й сліду. Сама земля в ті дні більше нагадувала тварину, а мислення — просто фізичні дії. Тоді ще можна було зустріти істот… як би це правильно висловитися… скажімо, нейтральних.
— Нейтральних?
— Звичайно, нейтральних не у повному сенсі цього слова. Наділене свідомістю створіння або скоряється Богові, або не скоряється — тут без варіантів. Але я говорю про істот, нейтральних стосовно нас, людей.
— Маєш на увазі елділів… чи то пак ангелів?
— Бачиш, слово «ангел» зовсім не однозначне. Навіть Оярси не є ангелами в тому сенсі, у якому ми говоримо, приміром, про ангелів-хранителів. Суто термінологічно, вони — сутності, розумні сутності. Справа в тому, що розділити елділів на, образно кажучи, добрих і злих, наприкінці часів буде, напевне, значно легше, ніж зараз… а зараз зробити це значно легше, ніж у Мерлінову епоху. Тоді на Землі водилися створіння, які, скажімо, переймалися головно своїми власними справами, а на все решта особливої уваги не звертали. То не були мандрівні духи, яких відрядили на допомогу впалому людству, проте водночас вони і не мали стосовно людей якихось зловорожих намірів. Навіть святий Павло мимохідь згадує про істот, які не зовсім вписуються у дві такі звичні для нас категорії ангелів і дияволів. Якщо ж спробувати зазирнути ще далі, у глибину віків… усі ті боги, ельфи, гноми, водяники, fate, longaevi..)[12] Ми з тобою знаємо надто багато, щоб вважати їх усіх звичайнісінькими вигадками.
— Гадаєш, вони справді існують?
— Принаймні, існували — це точно. Як на мене, тоді для них ще вистачало місця, але відтоді всесвіт трохи звузився. Думаю, далеко не всі ті істоти були розумні… Деяких, мабуть, можна описати просто як волю чи прагнення, невід’ємне від матерії, з дуже невиразною свідомістю… такі собі трохи схожі на тварин створіння. Інші натомість… але нічого тут гадати, все одно нам відомо надто мало. Так чи інак, десь у такому середовищі і жив тоді Мерлін.
— Звучить доволі моторошно…
— Воно й було доволі моторошно. Навіть за Мерлінових часів — а він народився у самісінькому кінці того періоду — спілкуватися з такими створіннями було небезпечно, хоч у цьому й не було якоїсь провини. Самі по собі непогані, для нас вони вже становили загрозу, адже до певної міри занапащали, висушували тих, хто налагоджував з ними контакт, причому мимоволі — інакше просто не вміли. Подивись на Мерліна — саме це з ним і трапилося. Він цілком благочесний і смиренний, та все ж чогось йому бракує. Часом від нього віє таким, знаєш, мертвотним спокоєм, ніби від розграбованої і покинутої садиби. А все тому, що він пізнав трохи забагато, на дещицю більше, ніж призначено спізнати людині. Це схоже на багатоженство. Авраамові воно не було заказане, але все одно часом відчувається, що й він щось через нього втратив.
12
Fate — феї