Нарешті двері піддалися. З темного отвору висунулося щось сіре та гнучке і стало методично відламувати й відкидати вбік цурпалки деревини, які ще стирчали обабіч з розтрощених половинок дверей, а тоді Марк ясно побачив, як те щось сягнуло трохи далі, обвилося довкола якогось чоловіка — здається, то був Стіл, але хтозна, бо всі виглядали тепер зовсім не схожими на самих себе, — і підняло його високо вгору. З чорного проходу до зали ступив велетенський, страхітливий слон; очі в нього палали загадковим вогнем, вуха стриміли сторч по обидва боки голови, немов розправлені крила диявола. Секунду-другу він стояв нерухомо, а потім щосили хряснув об землю чоловіком, який доти відчайдушно звивався у повітрі, і розтоптав його. Потому слон підняв голову, жахливо заревів і пішов через залу, часом зупиняючись, щоб потоптатися на місці — так топчуться сільські дівчата, витискаючи восени сік із зібраного винограду. Під ногами у нього чвиркала і тріщала страхітлива суміш із костей і крові, людської плоті, вина, фруктів, посуду і скатертин. Ця картина викликала у Марка щось більше, ніж просто страх. Гордовитий спокій і байдужість, з якою слон убивав, здавалося, ламали Марків дух так само легко, як важезні слонячі ноги трощили людські кості. «Ось і прийшов цар світу», — подумав він, а далі той світ потьмарився йому в очах.
2
Коли Пан Бультитюд прийшов до тями, то побачив, що перебуває в якомусь темному закутку, сповненому незнайомими запахами. Це не викликало у нього ні особливого здивування, ні занепокоєння. До таємниць він давно вже звик. Пробратися, поки нікого немає, до чиєїсь спальні в Сент-Ен — а це часом йому вдавалося, — то була пригода така ж захоплива, як і та, що спіткала його тепер. Зрештою, пахло тут зовсім не погано. Десь поблизу точно була їжа, а ще тут була ведмедиця — і це справило на нього неабияке враження. Крім того, було тут і багато всіляких інших звірів, але це не надто його стурбувало. Тож Пан Бультитюд вирішив податися на пошуки їжі й ведмедиці, і тільки тоді з’ясував, що вийти з того закутка не зможе: з трьох боків він наштовхувався на стіну, з четвертого — на ґрати. Це, а ще — неусвідомлена туга за людським товариством, до якого ведмідь давно вже привчився, поступово призвело до того, що його оповив глибокий сум. То була печаль, знайома тільки тваринам, — безмежна хмара невтішної туги, яку не розвіював жоднісінький промінчик розуму. Врешті-решт він аж зайшовся плачем — ясна річ, на свій ведмежий манір.
Втім, зовсім неподалік майже така ж глибока печаль охопила ще одного в’язня, хоч то й був чоловік. Пан Меґз сидів у маленькій вибіленій камері і пив свою гірку тугу повними чашами — тужив так, як тільки може тужити проста людина. Освічений чоловік за схожих обставин теж, звісно, не тішився б, але його сум час від часу бодай на мить осяювали б спалахи думки; він неодмінно замислився б, наприклад, над тим, як оця нова, на позір така гуманна ідея виправного лікування, що мало замінити покарання, насправді позбавила злочинця всіх прав, а разом зі словом «покарання» зник і термін тривалості. Та панові Меґзу весь час крутилася в голові тільки одна думка: що то був день, якого він так чекав, сидячи у в’язниці, що в цей час він мав би вже пити чай удома з Айві (вона вже точно приготувала б для нього щось смачненьке), а натомість он як усе обернулося… Сидів він зовсім тихо, і десь раз на дві хвилини його щокою сповзала велика сльоза. Цілком можливо, що пан Меґз побивався б не так сильно, якби йому залишили бодай пачку цигарок.
Волю обидвом — і панові Меґзу, і ведмедю, — приніс Мерлін, який залишив бенкетну залу, коли переконався, що прокляття Вавилонської вежі почало діяти на повну силу. Ніхто не бачив, як він вийшов. Тільки Візер почув його голос, який гучно й нестерпно радісно здійнявся над тлумом люду, що плів усілякі нісенітниці: «Qui Verbum, Dei contempserunt, eis auferetur etiam Verbum hominis!»[15] Потому заступник директора не бачив більше ні чародія, ні бродяги. Мерлін вирушив до ув’язнених внизу людей і тварин, щоб випустити їх на волю. Скалічених звірів, яким було вже не одужати, він порішив одним миттєвим порухом завдяки силі, дарованій йому богами; смерть була для них такою солодкою і безболісною, наче її принесла своїм списом сама Артеміда. Панові Меґзу він ткнув до рук таку записку: