— Я це запам’ятаю, — сказав Марк і зібрався було встати з-за столу, проте все ж не стримався і ще раз повернувся до лорда: — Це ж ви мене сюди притягнули. Я думав, хоч ви мені друг.
— А ви таки невиправний романтик! — знову розсміявся той, розтягуючи губи мало не до вух, а тоді запхав ціле тістечко собі до рота.
Так Марк переконався, що, втративши нагоду зачепитися за місце у Белбері, й у Бректоні надовго не затримається.
З
У ті дні Джейн старалася якомога менше часу проводити вдома, а вночі годинами читала в ліжку, намагаючись не заснути. Сон став їй справжнім ворогом. Вдень вона частенько просто ходила по місту під тим приводом, що мала замість пані Меґз знайти собі іншу жінку, яка двічі на тиждень допомагала б їй по господарству, і дуже зраділа, коли якось на вулиці її раптом окликнула Каміла Деністон. За мить Каміла вже вийшла з машини і відрекомендувала високого чорнявого пана — свого чоловіка. Як і Каміла, він відразу припав Джейн до душі. Вона знала, що Деністон колись товаришував із Марком, але ніколи раніше його не бачила, тож уже не вперше щиро здивувалася, чому теперішні Маркові друзі навіть у підметки не годяться друзям колишнім. І Карі, і Водсден, і Тейлори, з якими Марк водився тоді, коли Джейн із ним тільки познайомилася, були набагато приємніші за Кері й Базбі, не кажучи вже про того Фіверстоуна; Камілиного ж чоловіка взагалі годі було з бректонцями й порівнювати.
— А ми саме їхали до вас, — повідомила Каміла, а тоді запропонувала: — Знаєте що, їдьмо з нами за місто, поснідаємо десь у лісі за Сендауном. У нас все з собою. Треба багато про що поговорити.
— Може, краще підемо та поснідаємо у мене? — запитала Джейн, хоч, чесно кажучи, повертатися додому їй не дуже хотілося. — Погода сьогодні явно не для прогулянок у лісі…
— Ну, так, а вам потім посуд мити, — сказала Каміла. — Послухай, Артуре, може краще посидимо десь у місті? Якщо пані Стадок вважає, що нині надто холодно і вогко…
— Боюсь, кав’ярня не підійде, пані Стадок, — озвався Деністон. — Нам трьом треба поговорити наодинці, без зайвих вух. — Тон, яким він вимовив оте «нам трьом», одразу ніби поєднав їх в одне ціле, і Джейн це сподобалося. — Поза тим, хтозна, а раптом оповитий імлою осінній ліс усе ж припаде вам до душі? Поїсти можна і в машині, там тепло.
Джейн сказала, що ще ніколи не чула, аби комусь був до вподоби туман, але попробувати можна. І вони втрьох сіли до машини.
— Тому ми з Камілою й одружилися, — мовив Деністон, рушивши з місця. — Нам обидвом подобається погода. Не така чи сяка, а просто погода — будь-яка. Дуже добра звичка — особливо, якщо живеш в Англії.
— Отакої! — здивувалася Джейн. — Навряд чи я зуміла б полюбити дощ чи сніг.
— А це ж так просто, — сказав Деністон. — У дитинстві нам подобається будь-яка погода, хіба ні? Але з віком, дорослішаючи, ми вчимося «не любити», коли падає дощ чи сніг, коли надворі туман… Вам ніколи не впадало у вічі, що у снігопад дорослі никають туди-сюди з понурими обличчями, а діти — і собаки, до речі, також! — радіють? Їм-то відомо, навіщо падає сніг…
— Щось я не пригадую, щоб мені в дитинстві аж так подобався дощ… чи сніг, — засумнівалася Джейн.
— Це тому, що дорослі не випускали вас із дому, — озвалася Каміла. — Кожна дитина полюбить дощ, якщо її випустять надвір і дадуть побігати трохи по калюжах.
Проминувши Сендаун, вони з’їхали з шосе, потрусилися ще трохи поміж деревами по горбкуватій лісовій дорозі, подекуди зарослій травою так, що її й видно не було, і врешті-решт зупинилися на невеликій галявинці; з одного боку тут густо зеленіли смереки, з іншого височіло кільканадцять старих буків. З гілля та стовбурів дерев звисало де-не-де мокре павутиння, а з глибини лісу повівало вільготним ароматом пізньої осені. Всі троє вигідно повсідалися на задньому сидінні, розпакували кошик з їжею і взялися до бутербродів; потім з’явилася плящина шеррі, а насамкінець — гаряча кава. Коли, попоївши, вони закурили, Джейн відчула, що все це подобається їй дедалі більше й більше.
— Ну от! — задоволено мовила Каміла.
— Гаразд, — сказав Деністон, — пора, мабуть, перейти до справи. Отже, пані Стадок, ви, ясна річ, знаєте, від кого ми приїхали?
— Від панни Айронвуд, — відповіла Джейн.
— Ну, так, ми живемо в тому ж домі. Але той дім не належить ні нам, ні панні Айронвуд. І в нас, і в неї є інший господар.
— І хто ж це?
— Тим нашим невеликим маєтком, чи компанією, чи товариством — називайте, як хочете, — керує пан Фішер-Кінґ.[6] Принаймні, таке прізвище він не так давно собі прибрав. Якщо я назву вам ім’я, під яким його знали раніше, то воно ледве чи багато вам скаже, хоч, можливо, ви коли-небудь це ім’я й чули. Він — великий мандрівник, але зараз хворіє, бо під час останньої подорожі був поранений у ногу і ніяк не може вилікуватися.
6
Fisher-King