Зазвичай у бібліотеці збиралися Фіверстоун, Фея, Філострато і, на диво, Стрейк. Довідатися, що Стіл сюди не ходить, було для Марка як бальзам на рану. Що ж, скидалося на те, наче він і справді залишив уже того Стіла позаду, як йому й обіцяли; виходить, все йде за планом. Поза тим, тут нерідко можна було побачити професора Фроста — мовчазного чоловіка в пенсне і з гострою борідкою; Марк поки що не знав про нього майже нічого. Частенько бував у бібліотеці і заступник директора — тепер Марк позаочі називав його просто «замом» або «старим», — але поводився доволі дивно: походжав туди й сюди, як завжди, щось мугикаючи собі під ніс, іноді підходив до каміна, не надто уважно прислухався до розмови й обводив товариство лагідним, сливе батьківським поглядом, проте рідко коли озивався хоч словом і невдовзі йшов геть, а за якусь годину приходив знову і далі никав із кутка в куток. Після тієї принизливої розмови у кабінеті Візер не заговорив до Марка ще жодного разу, і Фея вважала, що старий ще трохи сердиться. «Нічого-нічого, це мине, — говорила вона. — Казали ж тобі: не лізь до нього з тими своїми розмовами».
З усього «бібліотечного» товариства найменше Маркові подобався Стрейк. Він навіть не намагався хоч трохи підлаштуватися під загальний тон розмови — ніхто тут особливо не церемонився, зазвичай усе говорилося прямо, без натяків та манівців, — не пив і не курив, а тільки мовчки сидів, потирав худою рукою коліно і переводив сумний погляд то на одного, то на іншого; ні з ким не сперечався і не сміявся, коли сміялися всі решта. Часом — переважно не більше одного разу за вечір — щось зі сказаного таки його зачіпало (особливо тоді, коли мова заходила про опір з боку реакціонерів і методи, які інститут має застосовувати у боротьбі з ними), і він просто вибухав, люто й несамовито сиплючи навсібіч страшними погрозами і пророцтвами. Дивно, але ніхто з присутніх ані його не перебивав, ані не сміявся. Не схоже, щоби Стрейка в інституті дуже любили, та все ж щось їх усіх пов'язувало; втім, що саме то було, Марк поки що не розібрався. Іноді Стрейк звертався безпосередньо до Марка — той почувався при цьому ні в сих ні в тих — і заходився просторікувати про воскресіння: «Ні, мій юний друже, це ані не історичний факт, ані не баєчка, це — пророцтво. Всі чудеса — то тільки тінь майбуття. Не звертайте уваги на облудну духовність. Це станеться тут, у нашому світі… у єдиному світі, який справді існує. Що говорив нам Христос? Зцілюйте недужих, виганяйте бісів, воскрешайте померлих. То так ми й чинитимемо. Син Чоловічий — себто сам чоловік, що випростався на повен зріст, — має владу над світом, може дарувати безмежне життя і безмежну покуту. Ви самі все побачите, залишилося вже недовго…» Слухати всю цю маячню було страшенно неприємно.
Наступного дня після похорону Гінджеста Марк вперше наважився піти до бібліотеки сам; досі його кликали туди то Фіверстоун, то Філострато. Почувався він трохи ніяково, але розумів, що так чи інак мусить утвердитися у своїх правах; за таких обставин згубним може виявитися один-єдиний хибний крок — байдуже, в якому напрямку, — тож доводилося ризикувати.
Успіх перевершив найсміливіші сподівання. Товариство вже зібралося, і не встиг Марк зачинити за собою двері, як усі весело обернулися до нього. «Ессо!» — вигукнув Філострато, а Фея додала: «Власне його нам і бракувало». Марк відчув, як усім його тілом пробігла гаряча хвиля радості. Вогонь у каміні, здавалося, жодного разу не палахкотів іще так яскраво, а відкорковані пляшки з напоями ніколи не розливали довкіл такого приємного аромату. Отже, вони справді його чекали. Він був тут потрібен.
— Марку, скільки часу вам треба, щоб написати дві передові статті? — поцікавився Фіверстоун.
— Зможете працювати цілу ніч? — докинула панна Гардкасл.
— Не раз уже доводилося, — відказав Марк. — А в чому річ?
— Отже, ви задоволені тим, як усе розгортається? — запитав Філострато, ні до кого зосібна не звертаючись. — Безлад наче стає дедалі сильнішим…
— Власне в цьому й заковика, — гмикнув Фіверстоун. — Наша Фея трішечки перестаралася. Овідія, певно, не читала: «Ad metam properate simul…».[7]