— Армене, іди сідай он там. Зараз тебе нагодують, а потім відвезуть у дитбудинок.
Хлопець здивувався, що майор назвав його на ім’я, але це, здається, його підбадьорило.
— Ні, товаришу майор,— відмовився Армен.— У дитбудинок я не піду. Візьміть мене на фронт, там мій батько.
— Не можна, Армене, ти ще малий, тобі треба вчитися.
— Ні, я хочу знайти свого тата, розповісти йому, як фашисти замордували маму… Хочу бути поруч із татом…
— Молодець, це чесний намір… Однак не можна, немає такого дозволу, ти ще малий.
— Чого це малий, скоро шістнадцять буде,— Армен додав собі один рік, сподіваючись, що це допоможе.
— Все одно малий, закон не дозволяє…
— Але хіба ж я боягуз? І до того ж стріляю добре, часто ходив з татом у тир, і ми там змагалися.
— Ну і як? — усміхаючись, поцікавився комісар.
— Звісно, тато перемагав, але… слово честі… я теж стріляв непогано. Хіба я тоді був не малий, якихось дванадцять-тринадцять років, а тепер…
— Все одно, ти ще повинен учитися,— гладячи Армена по голові, стояв на своєму майор.— Ну годі, годі про це. Іди сідай їсти. А ти,— обернувся він до Бойка,— заводь машину.
Він зайшов з товаришами до кабінету директора, попросив, щоб подбали про хлопця, потім подзвонив, аби його забрали й відвезли у дитбудинок.
Вітер подужчав, жбурляв мокрим снігом в обличчя, коли майор Кузнецов та його товариші підходили до машини. Аж раптом перед ними де не взявся Армен.
— Товаришу майор,— звернувся він до Кузнецова,— дякую за гостинність…
— На здоров’я, Армене,— задоволено всміхнувся Кузнецов, радіючи, що нарешті вдалося умовити хлопця.— А в дитбудинку тобі буде краще,— підбадьорив його і тільки-но повернувся, щоб сісти в машину, як знову почув:
— Ні, в дитбудинок я не поїду. Хай і сто разів забирають, все одно втечу.
— А потім? — розгнівався майор.— І чого ти затявся? Бачиш, яка негода, а ти в такому вигляді…— і він рукою показав на Арменове лахміття.
— Будь ласка, не відмовляйте, товаришу майор… Одежа в мене нічого… Я не мерзну, міцний… Все одно, якщо не візьмете з собою, я пішки дійду…
Майор Кузнецов уже втрачав терпець:
— До дідька!.. Ти врешті-решт зрозумієш чи ні? Це неможливо, Армене! Біжи до директора їдальні, зараз по тебе приїдуть. Поки що твоє місце в дитбудинку,— спершу суворий голос майора пом’якшав, він погладив хлопця по голові й сів поруч з водієм. На задньому сидінні вмостилися комісар та начальник штабу.
Машина помчала на захід. Обабіч розбитого шосе тяглися необроблені поля, обчухрані лісосмуги.
Майор Кузнецов поринув у роздуми, коли комісар запитав:
— Костянтине Георгійовичу, задрімали?..
— Ні, думки не дають,— з деяким запізненням відповів він.— Знаєте, отакого, як сьогодні, хлопчину я зустрів був 1936 року в Іспанії.
— Такого, як Армен?
— Авжеж, точнісінько такого,— підтвердив майор.
— Не в пору виростають хлоп’ята,— мовив начальник штабу.
Зривалася така сніговиця, що водій не бачив дороги, й машину раз по раз то підкидало, то заносило.
— Костянтине Георгійовичу,— озвався комісар,— розкажіть про іспанського хлопця, послухаємо.
— Виходить, товаришу майор, ви і в Іспанії воювали? — спитав капітан Рудаков.
— Так, цілий рік воював… Толедо… Мадрід… Кілька разів перепливав річку Тахо…
— Даруйте за мою цікавість, ви тоді у якому званні були?
— Лейтенант.
— І командували?..
— Стрілецькою ротою.
— Костянтин Георгійович свій перший орден Леніна там отримав,— пояснив комісар.
— Я тільки тепер зрозумів…— капітан Рудаков з повагою дивився на Кузнецова.
— Що? — спитав комісар.
— Коли мене призначили у ваш штаб, усі казали: «Іди, Рудаков, з випробуваними людьми воюватимеш, з ними не пропадеш». Одне слово, Костянтине Георгійовичу, як-то кажуть, пощастило мені… Я приєднуюся до прохання Петра Михайловича, розкажіть нам, як воно було… Дорога далека, послухаємо, то і час мине швидше.
Майор Кузнецов повернувся до них боком, відкинув полу шинелі й дістав із кишені портсигар. Відкривши його, простяг товаришам:
— Закурюйте.
Рудаков і Желєзнов узяли по цигарці, майор теж запалив, кілька разів затягнувся й сказав:
— Слово честі, те, що я вам розповім, дуже схоже на сьогоднішній випадок у їдальні… Восени 1936-го я зі своєю ротою прибув до Іспанії. Розташувалися ми в горах неподалік Толедо — готувалися через два дні вирушити на Мадрід допомагати нашим однодумцям боротися проти франкістів. Того вечора до мене привели пораненого юнака. Уявіть собі, наша з ним розмова, що відбулася вісім років тому, сьогодні майже точнісінько повторилася з Арменом. Такий самий патріотизм, наполегливість, ненависть до ворогів вітчизни… І в обох випадках той самий ворог — фашизм… Юнак примчав із Мадріда на коні. Незважаючи на втому, на рани, від яких украй виснажився, він не втратив ні ясності думки, ні почуття обов’язку. Відразу дістав із-за пазухи пакет, подав мені: