— Візьміть, товаришу командир…
— А ти хто будеш? — спитав я, беручи пакет.
— Я Хуан-Альварес, син робітника з міста Толедо. Ось уже кілька місяців мій батько воює в Мадріді, він доброволець… Коли я почув, що наші в тяжкому становищі, вирішив дістатися до Мадріда, знайти свого тата й разом із ним, поруч боротися за вільну Іспанію… Три дні й три ночі йшов я долиною нашої річки Тахо, знемігся зовсім, дорогою натрапив на вершника, у якого хтось стріляв із засідки. Я підповз ближче, бачу — червона зірка на кашкеті. «Отже, наш, товариш мого тата»,— подумав і без усякого страху наблизився до нього. Він з великим зусиллям прошепотів: «Помираю, хлопче. Потрібна підмога Мадріду… Візьми цей пакет і… і… Толедо… комуніст…» — і більше не обізвався. Помер. Я взяв пакет, осідлав його коня і помчав. Услід мені стріляли. Відчув, як куля вп’ялася в праве плече, але зупинятися не було коли…
— Молодець, ти мужній хлопець,— сказав я і, обнявши, поцілував його в лоб.— Ти заслуговуєш найвищої похвали. Якщо Іспанія має таких сміливих синів, то фашистам її не скорити ніколи.
— Дякую, товаришу командир. Прошу зарахувати мене до вашого підрозділу, піду з вами…
— З великим задоволенням зробив би це, але не можу тебе взяти.
— Чому? — здивувався Хуан-Альварес.
— По-перше, ти неповнолітній.
— Нічого! — вигукнув він.— Ви ще побачите, на що я здатен. Ось тільки візьміть мене, прошу вас.
— До всього ти ще й поранений,— сказав я. Але й ця причина не здалася йому переконливою.
— Що ви кажете, товаришу командир?! — обурено вигукнув Хуан-Альварес.— Ось погляньте, тут нічого немає… плече… рука… ось… ось…— Він поворушив правим плечем і раптом від болю замружив очі, обличчя скривилося.
— Ні, Хуане, ні, любий, зараз рана ще свіжа й не так тобі дошкуляє, але трохи згодом ти не зможеш навіть ворухнути плечем,— лагідно сказав я.
— Я дужий хлопець, ось побачите… Не відмовляйте… Я так хочу…
— Це неможливо, мій хлопчику. Я відправлю тебе туди, де збирають дітей іспанських героїв, а через кілька днів наш корабель повезе тебе на радянську землю.
Потім я звернувся до одного з наших санітарів:
— Слєпцов, перев’яжи хлопцеві рану, нагодуй його і готуй у дорогу.
Хуан-Альварес, відчувши, що це рішення остаточне, спохмурнів, стояв як у воду опущений.
Його таки відправили, як і сотні іспанських дітей, на радянську землю, щоб він тут жив і учився…
Хтозна, може, Хуан-Альварес став мужнім офіцером і воює зараз на одному з наших фронтів,— закінчив свою розповідь майор.
Проїхали вже кілометрів вісімдесят, до розташування їхнього полку залишався ще якийсь десяток кілометрів. Перестав падати сніг. Уже й дорога стала краща, сухіша.
То тут, то там час од часу видно було сліди минулих боїв — розбиті автомобілі, обгорілі танки, перекинуті мотоцикли, ящики з-під снарядів, каски…
По обидва боки шосе знову потягся похмурий мішаний ліс, лише сосни де-не-де зеленіли, трохи обважнілі під мокрим снігом.
Невдовзі машина звернула з шосе й покотила лісом. Зупинилася біля військової частини.
Коли майор Кузнецов з офіцерами вийшли з машини й рушили до штабу полку, молодший сержант Бойко раптом вигукнув:
— Товаришу майор! Кузнецов озирнувся.
— Дивіться, той хлопчина з їдальні…— Він показав на Армена, який стояв неподалік машини.
Майор на якусь мить завмер, потім підійшов до хлопця.
— Ти звідки взявся?
— З вами приїхав,— буркнув Армен.
Майор подивився на комісара, потім на начальника штабу й розгублено знизав плечима.
— Яким це чином?
— На «хвості»…
— Як же ти не замерз?
— Коли машина їхала повільно, зістрибував і біг слідом, аби зігрітися… А потім знову на «хвіст»…
— Он воно як…— Майор розгублено похитав головою: — Як же ти зміг проїхати таку дорогу на «хвості» машини? Ні, це щось неймовірне.
Армен опустив голову.
— Що тепер мені робити з тобою? — трохи підвищивши голос, запитав Кузнецов.— Хіба я не тобі казав, що не можна?.. Чого не послухався?
Армен, незважаючи на те, що промерз до кісток, намагався не показати цього. По-військовому виструнчився, сказав: