Отак у думках Аршавір гомонів із своєю сестричкою, коли де не взялися Олег з Олесем.
— Ну, як твоя рука? — усміхаючись, спитав Хмельницький.
— Добре, товаришу старший сержант, скоро загоїться,— швидко підвівся Аршавір, осмикнув на собі гімнастерку.
— Кажуть, що ти закрив собою мою сестру від осколків. Дякую!
— Так вийшло,— почервонів хлопець.
— Мати сьогодні сто разів заводила мову про тебе. Ти їй дуже сподобався, просто обожнює тебе.
— І Галя теж не байдужа до тебе, це я добре підмітив,— докинув Олесь і глянув на Хмельницького.— Чи, може, я помиляюся, товаришу старший сержант?
— Та, мабуть, ні, недарма ж ти розвідник.
Аршавір зніяковів, переступив з ноги на ногу, але так і не знайшов, що їм на те відповісти. Хоча знав трошки більше за них, хто й кому сподобався.
— Ну, гаразд, гаразд, досить червоніти,— сказав Олег.— На війні деякі речі вирішуються інакше, ніж у мирний час, іноді зовсім неждано-негадано…
Хмельницький по-дружньому поплескав Аршавіра по плечі й пішов. Олесь на хвилину затримався, усміхнувся товаришеві.
— Ну, братику, я дуже радий за тебе. Але дивися мені, коли після війни гулятимеш весілля, то не забудь же, що я за боярина…
— Сватом будеш, Олесю, ти ж не парубок, не забувай,— усміхнувся Аршавір.— Хай-но лиш доживемо до того дня.
— Мусимо дожити,— сказав Олесь і побіг наздоганяти командира відділення.
Сонце уже зайшло. Останні його промені ще підсвічували хмарину, що застигла на обрії і бралася вогнем, наче там майоріла шовкова червона косинка.
Частина друга
Ціною життя
Одного дня Аршавір з Олесем, заздалегідь умовившись, щоб старший сержант Хмельницький нічого не знав, підійшли до лейтенанта Капустіна.
— Товаришу лейтенант, вам відомо, що командир нашого відділення з цього села, з Соснівки, і зараз тут живуть його хвора мати і єдина сестра?
— Звичайно, я знаю про це,— відповів Капустін.
— Але, товаришу лейтенант, родина старшого сержанта, прямо скажемо, в скрутному становищі. З харчів у них, окрім фруктів, вважай, нічого немає. Невже ми не можемо їм допомогти хлібом, продуктами?
— Дуже вас просимо,— додав Олесь Пархоменко.
«І як це я сам не допетрав? — подумав лейтенант Капустін.— Молодці хлопці, підказали».
— Можна, звісно, це ви добре зробили, що підійшли до мене. Обов’язково виправимо свою помилку.
— Тільки, будь ласка, старшому сержантові ні слова про наше прохання, добре? — попросив Аршавір.
— Домовились,— усміхнувся Капустін.
— Дякуємо, товаришу лейтенант. Дозвольте іти?
— Ідіть.
Вони, задоволені, вийшли.
…Вранці лейтенант покликав до себе рядового Андрія Сидоренка.
— Ти знаєш, де хата Хмельницького? — спитав Капустін.
— Знаю, товаришу лейтенант. Хлопці показували.
— Добре, ходімо зі мною.
Вони пішли до продовольчого складу батальйону.
— Товаришу старшина,— сказав Капустін.— За наказом командира батальйону віднині щодня даватимете рядовому Сидоренкові пайку хліба, концентратів, консервів… одне слово, усе, що ми маємо з провізії. Це для однієї сім’ї, Сидоренко відноситиме. Зрозуміло?
— Так точно, товаришу лейтенант! — відповів старшина.— Дозвольте видати сьогоднішній пайок.
— Давайте разом з учорашнім,— сказав Капустін і звернувся до Сидоренка: — Отже, затям собі: щодня о цій порі відноситимеш харчі Хмельницьким.
— Єсть, товаришу лейтенант! — козирнув Сидоренко.
Лейтенант Капустін пішов, а Сидоренко, взявши пайок, вирушив до Олегової хати, снуючи собі нехитру думку: «Оце тобі й маєш, така чудова нагода трапилася — нарешті, роздивлюся на неї зблизька, а там потроху-потроху — й познайомимося ближче…»
Отак розмірковуючи, незчувся, коли й дійшов до подвір’я Хмельницьких. Назустріч йому вибіг Джульбарс, загавкав, і тоді відчинилися двері й на порозі стала Галя.
— Добрий день, дівчино красна,— усміхаючись аж до вух, привітався Сидоренко.
— Здрастуйте,— здивовано дивилася на нього Галя, потім опам’яталася, запросила незнайомого солдата до хати.
Зайшовши, він побачив на стільці біля столу немолоду вже, сиву жінку в окулярах з такими товстими скельцями, що за ними не видно було очей. «Мати»,— здогадався.
— Добридень, мамо,— сказав Сидоренко, знов-таки широко усміхаючись.
— Доброго здоров’я, сину,— відповіла мати й спитала: — А хто ж ви будете?