— Рядовий Андрій Сидоренко, з відділення старшого сержанта Хмельницького,— задоволено сказав він.— Приніс для вас харчі, мамо, мені наказано тепер щодня вам приносити.
Мати здивовано повела головою, спитала, не приховуючи тривоги в голосі:
— А звідки це? Хто передав, хто наказав — не второпаю.
— Товариш лейтенант Капустін… За наказом самого командира батальйону…— затинаючись, став пояснювати Сидоренко і, відчувши, що жінка вагається, швидко додав: Та ви не хвилюйтеся, мамо, все по закону, як і належить.
Мати зітхнула полегшено:
— Скажи лейтенантові, сину, скажи вашому командирові батальйону, що я їм дуже дякую за підтримку та допомогу, хай милостива буде до них доля.
— Скажу, мамо, обов’язково передам,— з почуттям вдоволення од виконаної місії відповів Сидоренко.
— І тобі велике спасибі, сину, за турботу. Галю, проведи солдата… та не забудь почастувати його яблуками з Олегової яблуні.
— Добре, мамо,— сказала дівчина й вийшла за Сидоренком з хати.
У садку вона зірвала кілька великих яблук, піднесла Андрієві:
— Пригощайтеся.
— Дякую, Галю,— беручи гостинець, він не зводив з неї захопленого погляду.— Виявляється, у нашого старшого сержанта дуже красива сестра.
Опустивши голову, Галя мовчала.
Відчуваючи, що розмови не вийде, Сидоренко сказав:
— Тепер зрозуміло, чому Аршавір так зачастив до вас. Ну, що ж, до завтра.
П’ять днів Аршавірової відпустки збігли, однак старший сержант Хмельницький, зважаючи на його поранення, не завантажував хлопця ніякою особливою роботою. А йдучи додому, не забував брати Аршавіра з собою.
Мати, як завжди, відчувши серцем, що на душі у її дочки, сама просила Олега: «Хай Аршавір частіше до нас приходить, бо як не зайде якого дня, то Галя місця собі не знаходить. Я ж бачу. Нічого, він хлопець путній, хай зустрічаються; може, так на роду їм написано».
От і цього вечора Олег з Аршавіром повернулися з дому в землянку, коли це зайшов до них лейтенант Капустін.
— Струнко! — подав команду старший сержант Хмельницький і хотів було доповісти про становище у відділенні, та лейтенант зупинив його жестом і наказав:
— Шикуватися надворі у повному спорядженні!
Відділення вишикувалося в одну шеренгу ліворуч од старшого сержанта Хмельницького. Лейтенант підійшов, став перед шеренгою, сказав:
— Товариші, є наказ послати шістьох розвідників у тил ворога, щоб одержати точні дані про розташування його сил. Подробиці завдання обговоримо потім, а зараз треба визначити людей. Хто сам бажає — два кроки вперед!
Усі бійці розвідувального відділення, як один, ступили два кроки вперед.
— Похвально,— всміхнувся задоволений лейтенант.— Але треба тільки шестеро… Ну, добре, старший сержант сам визначить, хто піде.
Аршавір, побачивши, що командир відділення його поминув, відійшов до вибраних солдатів.
— Товаришу молодший сержант,— звернувся до нього лейтенант Капустін.— Ваша рука ще не загоїлася, як же ви…
— Вже не болить, товаришу лейтенант.
Капустін і Хмельницький перезирнулися.
— Ну, добре, хай буде шостим,— сказав командир відділення.— У Мкртчяна часом одна рука варта п’яти.
Капустін похитав головою, та зрештою погодився. Командир роти підійшов до відібраних бійців, оглянув про всяк випадок бойове спорядження кожного — дві гранати, кинджал, пістолет, мотузка…
Усі зодягли коричнево-зелені маскувальні халати. Потім старший сержант Хмельницький, єфрейтор Пархоменко та рядовий Таганашвілі здали на збереження свої партійні квитки, а молодший сержант Мкртчян — комсомольський. Командир роти зібрав також у всіх документи, листи, фотографії, в Аршавіра взяв медаль «За відвагу». Тоді уточнив їхнє завдання.
— Необхідно з’ясувати, яке угруповання противника, які у нього види зброї, визначити розташування окремих військових частин. Було б чудово,— наголосив лейтенант Капустін,— якби трапилася можливість захопити «язика». Не забувайте, однак, про обережність і злагодженість у діях. Міра небезпеки тут неабияка. Зрозуміло?
— Так точно!
— Запитання будуть?
— Ні!
— Ну, тоді щасливої вам дороги,— сказав командир роти й потис усім руки.— Вертайтеся живі-здорові.
…Ніч була темна, хоч око виколи.
Розвідники щойно пройшли «нейтральну» зону, коли з ворожого боку раптом шугонула в небо освітлювальна ракета. Всі притислися до землі, знерухоміли. Услід за ракетою обізвався кулемет, пролунала коротка черга.
Як тільки ракета погасла, бійці якусь хвилину почекали, а потім поповзли вперед. Знов зацокотів кулемет. Цього разу надовше й прицільніше, Аршавіру здавалося, що кулі ледь не черкають по ньому. Він припав до землі. Невже їх помітили? «Не може бути,— подумав Аршавір.— Але як же це сталося, що вони, гади, луплять по мені, наче по мішені? Невже ж отут і кінець? Ні, не хочеться помирати так нагло…»