— Я, товаришу майор, мушу помститися…
Майору забракло слів. Не знайшлося їх і в комісара та начальника штабу. А молодший сержант Бойко подумав: «Видно, мужній хлопець, такий не кидає слів на вітер».
Хоча Арменова відповідь і сподобалася майорові, однак, приховуючи це, сказав що суворіше:
— І без тебе є кому воювати. Сьогодні ж відправлю назад.
— Ні, не поїду… не хочу… Товаришу майор, благаю… хочу бути в армії… Я читав книжку «Як гартувалася сталь» Островського. Корчагіну було всього лише п’ятнадцять років, а мені… я і він…— Армен не знаходив переконливих слів, і від безсилля на очі йому набігли сльози.
Хоча згадка про Островського трохи збила з пантелику майора Кузнецова, проте він і не думав здаватися. Однак сльози хлопчика сколихнули його душу. Знову згадав свого сина Дмитрика. Відчувши вагання, звернувся до комісара:
— Ну, що будемо робити, Петре Михайловичу?
— Костянтине Георгійовичу, коли він так наполегливо просить…
— Та ще й після такої тяжкої дороги…— додав начальник штабу.
— Так,— провадив далі комісар.— Жаль його відправляти назад. Без нагляду зовсім пропаде…
— Ваша правда, комісаре.
— Нехай лишається при штабі. Думаю, що біля нас хлопець зміцніє і в майбутньому стане справжнім мужчиною.
— Хай стане сином нашого полку,— додав начальник штабу.
Армен, затамувавши подих, дослухався до їхньої розмови й не зводив очей з майора. Коли їхні погляди стрілися, майор не втримався від усмішки й, хитаючи головою, проказав:
— Ох ти ж чортеня…
Армен і собі усміхнувся під ніс.
— Ну, добре, скажи спасибі капітанові та комісарові, це вони умовили мене… Лишайся у нас, при штабі.
Хлопець, полегшено перевівши подих, підійшов до них ближче:
— Дякую, товаришу майор, дякую, товаришу капітан, спасибі, товаришу комісар.
Нараз усім стало весело.
Вони разом зайшли до штабу. Воїни, які там були, здивовано дивилися на Армена.
— Де це ви дістали його, товаришу майор? — запитав штабний писар єфрейтор Петренко, змірявши очима хлопця з голови до ніг.
— Довга історія. Віднині він буде при нашому штабі, листоношею. Словом, маєш помічника.
— Е, який із нього листоноша? — зверхньо кинув єфрейтор Петренко.— Самому доведеться ходити замість нього. Все розкажи, покажи, а тоді ще й одведи куда треба.
— Помиляєшся, через кілька днів побачиш.
На обличчі Петренка відбився сумнів.
— Товаришу єфрейтор,— посерйознішав майор.— Зараз же відведи Армена до перукаря, хай постриже його, а потім у лазню. Тоді до старшини, хай щось підшукає зодягтися хлопцеві, поки пошиють форму. І не забудь добре нагодувати його, зрозуміло?
— Єсть, товаришу майор,— зірвався з місця єфрейтор Петренко.
Восени 1943 року наші війська визволили Дніпропетровськ. У цій операції брав участь і стрілецький полк майора Кузнецова. Після тривалих кровопролитних боїв воїни були зморені, виснажені безсонням і втомою. І от нарешті зупинилися в лісі для перепочинку та поповнення полку, що зазнав чималих втрат.
…Вкомплектувалися, відпочили, одержали наказ знову рушати в дорогу. Тепер шлях військового ешелону пролягав у напрямку Першого Українського фронту.
Уже стояв холодний грудень. У товарних вагонах топилися чавунні «буржуйки», було гамірно й душно. Біля прочинених дверей гуртами збиралися солдати і з сумом дивилися на спалені села, зруйновані міста, на німих свідків недавнього бойовиська — розбиті танки й понівечені гармати, застряглі в розгаслих болотах. Обгорілі автомобілі, повалені телеграфні стовпи, підірвані мости, зруйновані будинки… Боляче було все це бачити.
Поїзд на великій швидкості мчав на північний захід, залишаючи позаду звільнені села й міста… Солдати, стомившись від одноманітних краєвидів, потроху розходилися, вмощувалися на нари перепочити.
Біля дверей зостався лише Армен, який уперше їхав у таку далеку дорогу. Споглядав місця колишніх боїв, і його серце дедалі більше наповнювалося гнівом і ненавистю…
Летів поїзд. І що далі він їхав, то жахливіші картини відкривалися зору — відступаючи, розлючені фашисти нищили на своєму шляху все, що могли.
Четвертого дня на світанку ешелон зупинився на маленькій станції. Воїни вишикувалися в колону й рушили на захід. Пізнього вечора уже дісталися бойових позицій.
Розділ другий
Була середина грудня. Холодний ліс стояв мовчазний. Вряди-годи сюди долинав гуркіт далекої канонади. А ось і знайомий гул наших літаків — три ескадрильї легких і спритних винищувачів подалися на захід, блиснувши проти сонця срібними крилами.