Такі наслідки випливають у тих, хто вважає, що не є необхідним стверджувати або заперечувати. Справді, якщо істинно, що щось є людиною і [5] не є людиною, то очевидно, що воно так само не є ні людиною, ні не-людиною (адже для двох стверджень можливі два заперечення). Якщо ж ствердження є одним твердженням, що складається із двох, то й протилежне йому заперечення буде одним.
Далі, або те, що вони стверджують, стосується всіх випадків — тобто щось є білим і не-білим, сущим і не-сущим і так само відносно всіх стверджень і [10] заперечень, — або не всіх, а натомість деяких стосується, деяких — ні. І якщо це вірно не у всіх випадках, то ці випадки були б визнані, якщо ж це вірно у всіх випадках, то знову ж таки або у всіх випадках, коли вірне ствердження, вірне й заперечення, а у всіх, де вірне заперечення, вірне й ствердження, або в тих випадках, де вірне ствердження, вірне й заперечення, натомість не у всіх випадках, де вірне заперечення, [15] вірне й ствердження. І в останньому випадку незаперечно мало б існувати не-суще, а якщо не-буття є незаперечним і зрозумілим, то протилежне ствердження було б ще більш зрозумілим. Якщо ж однаково можна стверджувати все, що можна заперечувати, то необхідно або говорити, відрізняючи істинне від хибного — наприклад, що [20] щось є білим, а щось не є білим, — або ні.
А якщо невірно говорити, відрізняючи істинне від хибного, то він такого і не каже, і немає нічого (але як те, чого немає, могло б говорити й ходити). А тоді все було б єдиним, як уже було сказано раніше[56]: і людина, і бог, і трієра, [25] і те, що їм суперечить — усе було б одним і тим самим (справді, якщо це стосується кожної речі, то немає ніякої різниці між речами; якщо ж різниця є, то ця відмінність буде істиною і тим, що властиве лише цій речі). І так само, якщо можна говорити, відрізняючи істинне від хибного, то випливає вже сказане; більше того, виходить, що всі б казали правду і всі помилялися б, і сам той, хто це каже, погодився б, [30] що помиляється. Водночас очевидно, що неможливо вести дослідження й дискутувати з такою людиною ні про що, адже вона не каже нічого певного. Адже вона не каже ні «так», ні «не так», але і «так», і «не так», і знову заперечує і те, й друге, кажучи, що не «так» і не «не так»; інакше з’являлося б хоч щось певне.
Далі, якщо, коли ствердження [35] істинне, заперечення хибне, а коли заперечення істинне, то хибне ствердження, то не може бути так, щоб те саме воднораз стверджувалося і заперечувалося істинно. [1008b] [1] Але можуть сказати, що, власне, це й потрібно було довести від самого початку.
Далі, невже помиляється той, хто вважає, що справа стоїть так, або справа стоїть не так, а правий той, хто вважає, що і так, і так воднораз? Якщо він правий, то що означає висловлювання, що такою є природа сущих? [5] Якщо ж він помиляється, а натомість правий радше той, хто вважає інакше, то маємо якусь визначеність щодо сущого, і певне твердження може бути істинним, але не може бути водночас неістинним.
Якщо ж усі однаково і помиляються, і кажуть істину, то тому, хто тримається такої думки, не можна ні вимовити, ні сказати нічого певного, адже він воднораз щось і стверджує, і [10] заперечує. Якщо ж він взагалі не має нічого певного на думці, а натомість щось собі думає і водночас нічого не думає, то чим він відрізняється від рослин? Тож звідси цілком очевидно, що ніхто не перебуває в такому положенні — ані ті, хто тримаються таких поглядів, ані інші люди. Справді, чому така людина вирушає до Мегари, а не лишається у спокої, коли їй спадає на думку, що [15] слід іти? Або вранці не провалюється в колодязь чи ущелину, якщо трапляться на шляху, але вочевидь стережеться, наче не вважає, що впасти в неї однаково недобре і добре? Отож очевидно, що вона одне вважає кращим, а друге — гіршим. А якщо так, то необхідно також вважати, що одне є людина, а друге — ні, [20] одне є солодким, а друге — ні. Адже він неоднаково прагне всього і неоднаково про все думає, оскільки, наприклад, подумавши, що краще випити води й зустрітися з людиною, слідом за цим намагається це зробити. Натомість мав би думати про все однаково, якби одне й те саме було для нього однаково людиною і не-людиною. Одначе, як було сказано, нема нікого, хто б [25] не остерігався одних речей, а інших — ні. Отож, схоже, всі вважають, що можна виносити певні судження, якщо не стосовно всього, то стосовно кращого й гіршого. Якщо ж вони судять на підставі не знання, [25] а думки, то тим більше вони мають піклуватися про істину так, як хворий, більше, ніж здоровий, має піклуватися про здоров’я. [30] Адже той, хто просто має думку, порівняно з тим, хто має знання, є відносно істини подібним до хворого порівняно зі здоровим.