[1025α] [1] Отже, про хибне говориться в такому сенсі, а хибкою, брехливою називається людина нерозбірлива і схильна обирати такі визначення не через щось інше, а заради них самих, а також та, яка прищеплює такі визначення іншим, [5] подібно до того як ми називаємо хибними ті речі, що викликають хибні уявлення. Тому вводить в оману твердження в «Гіппії»[73], що одна й та сама людина є брехливою і правдивою[74]. Бо там вважається брехливим той, хто просто здатен говорити неправду (а такою є людина обізнана й розсудлива), а натомість навмисно незугарний — кращим. Це хибне розуміння є результатом [10] того, що співрозмовника заманюють у пастку: адже виходить, що той, хто кульгає навмисно, краще за того, хто це робить вимушено — натомість, оскільки кульгати тут означає удавати, то якщо хтось кульгає навмисно, він, либонь, ще гірший, позаяк це вада у характері людини.
Випадковим або побіжним називається те, що властиве чомусь і що може стверджуватися істинно [15], однак не через необхідність і не в більшості випадків, наприклад, якщо хтось, риючи яму для рослини, знайшов скарб. Справді, знайти скарб, риючи яму, — це випадковість, адже це не випливає з необхідністю з чогось іншого чи після іншого, і здебільшого хтось, коли саджає рослини, не знаходить скарб. Так само хтось білий може бути [20] освіченим, але оскільки це не стається ані через необхідність, ані у більшості випадків, ми називаємо це випадковим. Таким чином, коли йдеться про щось властиве чомусь, і воно властиве лише десь і колись, але не тому, що саме це, або саме тут, або саме зараз, то це властиве і буде випадковим. Отже, для випадкового немає [25] чітко визначеної причини, а натомість щось перше-ліпше й непевне. Скажімо, хтось випадково потрапив на Егіну, якщо він прибув туди не тому, що плив туди, а натомість його пригнала буря або захопили розбійники. Тож справді те, що сталося, є випадковим, але випадкове не є чимось саме по собі, а відбувається через щось інше, адже буря є причиною того, що людина потрапила не туди, куди плила, [30] і це біла Егіна.
Про випадкове або побіжне також говориться в іншому значенні, коли мається на увазі все те, що властиве кожній речі самій по собі, але не входить в її сутність, як-от для трикутника мати два прямих кути. І такі види побіжного можуть стосуватися чогось, що є вічним, натомість ті, про які йшлося, — ні. Але про це ми говоримо в іншому місці[75].
Книга VI (Ε)
[1025b] Ми шукаємо начала й причина сущого і, вочевидь, саме як сущого. Адже як-от, скажімо, є причина у здоров’я та доброго самопочуття, так само [5] мають свої начала, елементи і причини й математичні об’єкти, і взагалі будь-яке умоглядне знання або таке, що почасти спирається на умоглядні міркування, стосується причин і начал, більш-менш точно визначених. Проте всі такі науки, обравши певне суще, тобто певний його рід, досліджують його, але не [10] як таке, не як суще загалом. Вони не дають визначення щосності, а натоміть просто виходять із нього — або з чуттєвої даності речі, або приймаючи як припущення щосність, — і доводять з більш чи менш строгою необхідністю те, що властиве саме по собі роду, який вони обрали. Тому ясно, що з такого індуктивного умовиводу [15] не можна отримати доказове визначення ані сутності, ані щосності, а натомість якийсь інший спосіб розкриття речі. Так само вони не говорять про те, чи існує, чи не існує рід, який вони досліджують, тому що один і той самий [хід] міркування з’ясовує щосність речі і чи існує вона.
Оскільки фізика, тобто наука про природу, також обирає певний рід сущого (адже [20] вона розглядає таку сутність, в якій начало руху й спокою перебувають в ній самій), то очевидно, що вона не є ані практичним умінням, ані мистецтвом створення (адже начало створених речей — у тому, хто створює, чи це розум, чи мистецтво, чи певна здатність, натомість дій — у тому, хто діє, — рішення; адже одне й те саме — зроблене і вирішене); [25] тож якщо будь-яка думка є або практичною, або спрямованою на створення чогось, або умоглядною, то фізика має бути умоглядною, але умоглядною щодо сущого, здатного рухатися, і лише щодо такої сутності, що згідно з її визначенням переважно не є відділеною від матерії. Певна річ, не можна оминути увагою чимбутність і [її] визначення, оскільки без [30] цього дослідження є пустою справою. Речі, що отримують визначення, тобто щосності, у певному сенсі можна порівняти або з «кирпатим», або з «увігнутим». Різниця між ними в тому, що кирпате поєднане з матерією (адже кирпате — це увігнутий ніс), натомість увігнутість позбавлена чуттєвої матерії. [1026а] Тож якщо про всі природні речі говориться так само, як про кирпате, наприклад, про ніс, око, обличчя, плоть, кістку, тварину як таку, листок, корінь, кору, рослину як таку (адже визначення жодної з них неможливе без згадки про рух, оскільки всі вони пов’язані з матерією), то зрозуміло, як слід шукати й визначати щосність [5] і чому душу також почасти належить розглядати досліднику природи, позаяк вона не існує без матерії.