Отже, із цих міркувань зрозуміло, що фізика є умоглядною наукою. Але ж і математика є умоглядною. Проте, чи є вона пізнанням нерухомих і відокремлених від матерії речей, з певністю сказати не можна, одначе, зрозуміло, що деякі математичні положення розглядають речі [10] як нерухомі та як відокремлені від матерії. Якщо ж існує щось вічне, нерухоме і відокремлене, то очевидно, що пізнавати його має наука умоглядна, одначе не фізика (адже фізика є наукою про певні рухомі речі) і не математика, а натомість наука, що передує обом. Справді, фізика є наука про речі відокремлені від матерії, але не нерухомі; деякі ж частини математики [15] мають своїм предметом нерухомі, але, либонь, не відокремлені від матерії, а начебто пов’язані з матерією. Натомість предметом першої науки є речі і нерухомі, і відокремлені від матерії. Всі причини з необхідністю мають бути вічними, та насамперед ці, адже вони є причинами того, що нам відкрито про богів.
Таким чином, можна говорити про три умоглядні філософські науки: математику, фізику та теологію (адже [20] цілком очевидно, що якщо десь присутнє божественне, то воно присутнє саме в речах такої природи), — і найвища наука має вивчати найвищий рід. Отже, якщо умоглядним наукам слід віддати перевагу перед іншими, то науці про божественне слід віддати перевагу серед умоглядних. Може виникнути питання, чи є перша філософія загальною, чи вона вивчає якийсь один рід [25] і якусь одну частину природи (адже навіть математичні науки відрізняються за своїм предметом; так, геометрія та астрономія займаються кожна певною цариною природи, тоді як загальна математика стосується всіх). Тож якщо не існує якоїсь іншої сутності, окрім створених природою, то першою наукою є наука про природу. Якщо ж існує якась нерухома сутність, [30] то вона передує природі, і першою наукою — а отже, й загальною — є філософія. Їй і належить розглядати суще як суще — як те, що воно таке, так і те, що властиве йому як сущому.
Однак про суще, коли про нього говорять загалом, ідеться у багатьох значеннях, одне з яких — як уже було сказано[76] — це суще, що так називається побіжно, а друге [35] — суще як істинне (і несуще як хибне). Крім того, є категорії, як-от щосність, якість, кількість, де, коли і все, що мовиться в такому значенні. [1026b] І ще, окрім усього цього, є суще потенційно й суще в дійсності. Отже, оскільки про суще говориться в багатьох значеннях, спочатку [5] слід сказати про суще побіжно, а саме, що про нього неможливе ніяке знання. Доказом цього є те, що жодна наука не опікується ним — ані практична, ані спрямована на створення, ані умоглядна. Так, той, хто будує дім, не має на думці всіх наслідків появи дому (адже їх безліч; ніщо не заважає тому, щоби збудований дім одним приносив задоволення, другим — шкоду, третім — користь і був, так би мовити, відмінний від усіх речей; все це [10] не входить у мистецтво будування); так само геометр не розглядає такі побіжні властивості фігур, ані того, чи відрізняються між собою трикутник як такий і трикутник, сума кутів якого дорівнює двом прямим. І це слушно, адже тут просто випадковий збіг у певному імені. Тому Платон у певному сенсі справедливо стверджував[77], що софістика [15] веде мову про несуще. Адже софісти переважно обговорюють, можна сказати, випадкові поєднання, як-от різне чи одне й те саме освіченість і грамотність, або освічений Кориск і Кориск, і чи все, що існує, але не завжди, стало, скажімо, якщо людина, будучи освіченою, стала грамотною, то, отже, вона, бувши грамотною, стала освіченою, та інші подібні розмисли. Тож, справді, очевидно, що випадковий збіг — це щось близьке до несущого. Це очевидно також із наступних міркувань: суще у другому значенні зазнає виникнення й знищення, натомість суще за випадковим збігом — ні. Утім, усе ж таки слід сказати про випадкове, [25] наскільки це можливо, якою є його природа і причина його існування. Адже водночас, либонь, також стане зрозуміло, чому немає науки про нього.