Тож якщо питання «чи — чи» завжди стосується протилежностей, а з іншого боку, можна запитувати «чи є щось більшим, [5] чи меншим, чи рівним», то в чому полягає протиставлення рівному перших двох? Адже воно не є протилежним ані тільки одному з них, ані обом; справді, чому воно має бути протилежним радше більшому, ніж меншому? Рівне протилежне нерівному, тож воно буде протилежним більше ніж чомусь одному. Якщо ж нерівне означає те саме, що й більше та менше разом, то воно протистоїть їм обом [10] (і ця складність на користь тим, хто вважає, що нерівне є двійкою[148]), але тоді виходить, що одне протилежне двом, а це неможливо. Крім того, рівне здається проміжним між великим та малим, натомість ніяка протилежність не здається і не може бути проміжним просто за визначенням; адже проміжне не може бути повною протилежністю[149], тоді як радше [15] завжди протилежність містить в собі щось проміжне.
Отож залишається визнати, що рівне протистоїть більшому й меншому або як заперечення, або як позбавленість. Справді, рівне не може бути запереченням або позбавленістю одного з двох (адже чому воно має бути запереченням чи позбавленістю радше саме більшого, ніж меншого?); тож воно є запереченням обох як позбавленість, а тому питання «чи — чи» висловлюється стосовно обох, але не одного з двох (наприклад, «чи є це більшим, чи рівним», або «чи є це рівним, чи [20] меншим»), натомість завжди питання стосується трьох. Але позбавленість не є необхідною, бо не все, що не є більшим або меншим, є рівним, а те, що є таким від природи.
Отже, рівне є те, що не є ані великим, ані малим, але від природи може бути великим або малим, і воно протистоїть обом як заперечення в сенсі позбавленості, а тому воно є також проміжним. І те, що [25] не є ні хорошим, ні поганим, протистоїть обом, але не має імені, бо про кожне з них говориться в багатьох значеннях і вони не мають єдиної матерії, а натомість радше єдиним є те, що не є ні білим, ні чорним. Але і тут не йдеться про єдине ім’я, а натомість є певним чином обмежена кількість кольорів, щодо яких висловлюється заперечення в сенсі позбавленості; адже вони з необхідністю мають бути або сірим, [30] або жовтим, або чимось іншим подібним. Тому несправедливими є закиди тих, хто вважає, що про все має говоритися однаково, так що те, що не є ні сандалією, ні рукою, мало б бути проміжним між сандалією та рукою, позаяк, мовляв, те, що не є ані хорошим, ані поганим є проміжним між хорошим та поганим, так наче у всього має бути щось проміжне. Але це не випливає [35] з необхідністю. Адже заперечення обох сторін протилежності воднораз відбувається там, де між ними є щось проміжне і певна природна відстань. [1056β] [1] Натомість між сандалією і рукою немає відмінності. Тож спільне заперечення тут стосується речей, що належать до різних родів, а тому і субстрат у них не один.
Так само можна поставити питання і про одне (або єдине) та множинне, або «багато». Адже якщо «багато» протистоїть одному загалом, [5] то це веде до певних безглуздих наслідків. Одне тоді також збігається з «небагато» або «мало», позаяк «багато» протистоїть також «небагато». А от два буде «багато», оскільки подвоєне є помноженим і слово «подвоєне» походить від слова «два»; тож одне — це небагато, адже у порівнянні з чим два буде «багато», якщо не порівняно з одним і «небагато»? Адже нічого меншого немає. [10] Далі, якщо відношення між «багато» й «небагато» там, де йдеться про множину, подібні відношенню між довгим і коротким там, де йдеться про довжину, і «багато» є множиною, а множина є «багато» (інакше може бути хіба що у випадку чогось суцільного, але при цьому обмеженого,), то й «небагато» буде певною множиною. Отож виходить, що одне є певною множиною, якщо воно також означає «небагато»; а воно ж з необхідністю означає «небагато», якщо два є «багато». Однак, [15] мабуть, хоча про множину говорять також у сенсі багато, проте між ними є різниця, наприклад, можна сказати «багато води», проте не можна назвати воду множиною. Натомість про те, що ділиться на частини, говорять як про «множину»: в одному сенсі — якщо є множина, що має надлишок, або загалом, або відносно чогось (і так само небагато є множина, що має нестачу), в іншому сенсі про множину говорять стосовно числа, і от тільки в цьому сенсі вона протистоїть [20] єдиному. Адже ми говоримо «єдине й множина» так, як ми би казали «єдине і єдині», або «біле й білі», тобто зіставляли речі, що вимірюються, з мірою. І так само говориться про багаторазове, оскільки кожне число є множиною, тому що містить у собі одиниці і тому що кожне число вимірюється одиницями, і саме як множині йому протистоїть одне, а не [25] мало. Таким чином і два є множиною, але не як множина, що має надлишок, або відносно чогось, або взагалі, а як перша множина. Взагалі ж два — це небагато, позаяк два — це перша множина, що має нестачу (а тому неправий був Анаксагор, коли уникливо сказав, що «всі речі були разом, безконечні і в сенсі множини, і в сенсі малості розміру»; [30] йому варто було замість «і в сенсі малості» сказати «і в сенсі нечисленності»; адже вони не могли бути безконечні за нечисленністю), позаяк небагато є не тоді, коли є щось одне, як говорить дехто, а тоді, коли є два.