Існує певний принцип, що стосується всього сущого, принцип, виходячи з якого не можна помилитися, [35] натомість який завжди змушує робити протилежне, тобто висловлюватися істинно, а саме: неможливо, щоб одне й те саме в один і той самий час було і не було[157], [1062α] [1] і це стосується всього, що суперечить самому собі таким чином. Прямого доказу такого положення не існує, проте можливий доказ ad hominem; адже неможливо побудувати умовивід, виходячи з більш достовірного начала, ніж воно саме, тоді як саме це необхідно, [5] для того щоб навести прямий доказ. Для того щоб показати тому, хто висловлює протилежні одне одному твердження, його хибність, варто змусити його прийняти певне положення, що є тотожним принципу про те, що не може одне й те саме бути і не бути в один і той самий час, але на позір не є тотожним; бо тільки так можна було б довести щось тому, [10] хто стверджує, що протилежні твердження про одне й те саме можуть бути вірними. Справді, ті, хто хочуть дійти згоди один з одним, мають бодай почасти розуміти одне одного; адже якщо між ними геть немає порозуміння, як вони можуть дійти спільних висновків? Тому кожне зі слів має бути зрозумілим і означати щось лише одне, [15] а не багато речей; якщо ж воно має більше ніж одне значення, варто пояснити, яке значення мається на увазі. Отож той, хто говорить, що ось це водночас є і не є, заперечує те, що стверджує, тобто каже, що слово не має того значення, яке воно має; а це неможливо. Тому якщо щось означає «бути цим», то те, що цьому суперечить, не може бути істинним.
Далі, якщо [20] слово щось означає і вжито в істинному висловлюванні, то воно вказує на те, що є з необхідністю; а необхідно суще не може інколи не бути; отож твердження і заперечення, що суперечать одне одному, не можна бути істинними щодо одного й того самого. І якщо твердження є не більш істинним, ніж заперечення, то той, хто говоритиме про людину, що вона — людина, казатиме істину анітрохи не більше, ніж той, хто говоритиме про неї, що вона не людина. Здається, однак, що в такому разі, кажучи про людину, що вона не кінь, говорять більш чи принаймні не менш слушно, ніж кажучи, що вона не людина, так що той, хто каже, що вона — кінь, говоритиме правильно (адже було прийнято, що протилежні твердження є однаково істинним); отже, звідси випливає, що та сама людина є і людиною, і конем [30] (або якоюсь іншою твариною).
Отже, хоча неможливо прямо довести чи заперечити ці припущення, однак є аргумент проти тих, хто їх відстоює. І навіть якби ми ставили питання самому Геракліту в такий спосіб, то змусили б його погодитися, що протилежні висловлювання стосовно одного й того самого не можуть бути вірними; утім, [35] він, сам не розуміючи, що, власне, говорить, дотримувався цієї думки. Взагалі ж якщо сказане ним є вірним, то навіть саме це твердження не може бути вірним, [1062β] [1] тобто те, що одне й те саме може в один і той самий час бути і не бути; справді, як-от, якщо відділити їх одне від одного, ствердження буде анітрохи не більше справедливим, ніж заперечення, так само й поєднання обох у певне ціле, що є єдиним ствердженням, буде анітрохи не більше вірним, ніж його заперечення. А якщо нічого не можна істинно стверджувати, то саме це твердження, що немає жодних істинних тверджень, є хибним. Якщо ж істинні твердження можливі, то цим самим спростовується сказане тими, хто висловлює такі твердження, повністю руйнуючи засади дискусії.
Близько до згаданих положень і сказане Протагором; адже він стверджував, що людина є мірою всіх речей, маючи на увазі таке: що кожному здається, [15] те і є певним. Якщо ж це так, то з цього випливає, що одне й те саме існує і не існує, що воно є і поганим, і добрим, а отже, й усі інші протилежні твердження є вірними, тому що часто одному щось здається добрим, натомість другому здається протилежне, а мірою є те, що здається кожному. [20] Розв’язати ж цю трудність можна, якщо дослідити, звідки виникла [21] така думка; імовірно, в одних вона сформувалася під впливом вчення натурфілософів, в інших через те, що не всі думають одне й те саме про одні й ті самі речі, й те, що одним здається солодким, для других є гірким.
Адже ніщо не виникає з несущого, [25] а натомість усе із сущого — це загальне вчення майже всіх натурфілософів. Оскільки щось не стає білим, якщо воно є цілковито білим і жодним чином не є небілим, то, отже, біле виникає із того, що не є білим; а тому, згідно з їхніми словами, воно мало б виникати з несущого, якби те саме [30] не було вже білим і небілим. Утім, розв’язати цю проблему нескладно; адже про те, в якому сенсі виникає те, що виникає, із несущого і в якому із сущого, ми вже говорили у «Фізиці»[158].