Притому надавати однакову вагу думкам і уявленням тих, хто сперечається між собою, наївно; адже ясно, [35] що хтось із них має помилятися. І це очевидно на прикладі чуттєвого сприйняття; адже ніколи одне й те саме не здається одним — солодким, а другим — навпаки, [1063α] [1] якщо в когось не пошкоджений або зіпсутий орган чуття і здатність розрізнення згаданих смаків. І якщо це так, то одних можна вважати мірою, а других [5] ні. І те саме стосується доброго і поганого, прекрасного й потворного та інших подібних якостей. Адже той, хто вважає, що протилежні твердження вірні, нічим не відрізняється від тих, хто, натискаючи пальцем під оком, так що одна річ починає здаватися двома, вважає, що і має бути дві речі, тому що так здається, а потім знову одна; [10] натомість тим, хто не чіпає ока, одне здається одним.
Узагалі ж безглуздо із того, що здається, що все навколо змінюється й ніщо не лишається в одному й тому самому стані, формувати судження про істину; адже шукати істину слід виходячи з того, що завжди перебуває в одному й тому самому стані і не зазнає жодної зміни, [15] а такими є небесні тіла; адже вони, здається, не бувають то такими, то іншими, а натомість завжди одні й ті самі і їх не стосуються жодні зміни.
Далі, якщо існує рух і щось рухоме, а все рухається звідкись і кудись, то, отже, рухоме має спочатку бути там, звідки воно рухається, а потім не [20] бути там, а рухатися кудись і потрапляти туди. Натомість те, що суперечить одне одному, не може бути істинним водночас, попри те, як вони гадають. І навіть якщо вважати, що відносно кількості все навколишнє невпинно тече й рухається (хоч це й невірно), то чому воно не може бути постійним відносно якості? Справді, здається, що не останньою причиною того, що вважається можливим приписувати одному й тому самому визначення, які суперечать одне одному, є припущення, що кількість у тілах не лишається постійною, а тому одне й те саме може бути і не бути шість ліктів у довжину. Сутність же пов’язана з якістю, а остання має визначену природу, натомість кількість — невизначену.
Далі, чому, коли лікар призначає вживати таку-от їжу, її вживають? [30] Справді, чому, скажімо, радше хліб, ніж щось інше? Адже не було б ніякої різниці, що їсти; однак вони вживають саме призначену їжу, ніби знаючи істину про неї, що саме її слід приймати. Однак вони не мали б цього робити, якби чуттєвим речам не була властива постійна й стійка природа, а натомість усе завжди перебуває у русі [35] й тече.
Далі, якщо ми завжди змінюємося і ніколи не лишаємося тими самими, то що дивного в тому, що речі ніколи не здаються нам одними й тими самими, подібно до того як це відбувається із хворими. [1063β] [1] Справді, в останніх, оскільки вони перебувають в іншому стані порівняно з тим, у якому вони були здоровими, змінюються і чуттєві враження, тоді як самі чуттєві речі не зазнають жодної зміни. [5] Так само має бути і тоді, коли відбувається згадана зміна, а отже, якщо ми не змінюємося, а лишаємося надалі тими самими, то має бути щось стале.
Що ж стосується тих, у кого згадані труднощі випливають із непевних припущень, то їх нелегко розв’язати, якщо тільки вони приймуть якісь певні засади й більше не вимагатимуть для них доказів; [10] адже тільки так відбувається будь-яка дискусія і будь-яке доведення; якщо ж вони не приймають ніяких певних положень, то цим самим вони руйнують можливість дискусії і доведення взагалі. Тому проти таких людей немає доказів; що ж до тих, в кого труднощі викликані положеннями, прийнятими від попередників, то їх легко розв’язати й усунути причини їхніх сумнівів, що ясно зі [15] сказаного раніше[159].
Отже, із цих міркувань зрозуміло, що твердження, що суперечать одне одному, не можуть бути істинними стосовно одного й того самого в один і той самий час, і так само протилежні твердження, тому що будь-яка протилежність утворюється через позбавлення. Це зрозуміло, якщо звести протилежності до їхнього спільного начала.
Так само не можна приписувати одному й тому самому нічого середнього між протилежностями. Адже якщо предмет, про який ми говоримо, є білим, то буде помилкою говорити, що він не є ані чорним, ані білим, бо звідси випливало б, що він є і не є білим. Справді, лише одна з поєднаних протилежностей висловлює істину про предмет, а друга є тим, що їй суперечить.
Отже, неправі як ті, хто приймають позицію Геракліта, [25] так і ті, хто погоджуються з Анаксагором. Бо інакше з цього випливатиме, що можна приписувати протилежне одному й тому самому. Так, якщо у всьому, як каже Анаксагор, присутня частка всього, то це означає, що ніщо не є солодшим чи гіркішим (і так само з будь-якою іншою парою протилежностей), оскільки все містить у собі все і не лише потенційно, а в дійсності [30] і як щось окреме. І так само неможливо, щоб усі твердження були істинними, або щоб усі були хибними. Це неможливо як через багато інших труднощів, що випливають із цього положення, так і тому, що якщо всі твердження є хибними, то неправий і сам той, хто так каже, а якщо всі є істинними, то і той, хто каже, що всі є хибними, теж не помиляється.