Книга четверта
1. Десь коло полудня, коли сонце нестерпно пекло, зупинились ми в одному селі в якихось старих людей, як видно, добрих знайомих з грабіжниками. Навели, мене на таку думку,- хоч я і був ослом,- сердечні вітання при зустрічі, тривалі розмови і взаємні цілунки. До того ж розбійники подарували старим різні речі, які зняли з моєї [64] спини, і таємничим шепотом, мабуть, пояснили, що вони крадені. Нарешті нас, цілком звільнених від поклажі, вигнали на найближчий луг вільно пастися. Але товариство коня і осла на пасовищі аніскільки мене не вабило, тим паче, що я ще й не звик снідати травою. На щастя, неподалік від конюшні я помітив городець. А тому що я охляв від голоду, сміливо суну туди і там досита напихаю свій шлунок сирими овочами. Потім, звертаючись до всіх богів за допомогою, роздивляюсь довкруг себе, чи часом не побачу де-небудь у сусідніх городах привабливого куща троянд. Бо відлюдна місцина вселяла в мене впевненість, що осторонь дороги, за кущами, прийнявши ліки, з похилої в'ючної тварини, випроставшись, я зможу знову стати людиною.
2. Отже, у той час, як я плавав по морі своїх роздумів, помітив трошки далі в тінистій долині густий гай, де серед різних рослин та буйної зелені пломеніли червоні троянди. І вже в своєму, ще не зовсім оскотинілому серці я подумав, що цей гай, в тінистих закутках якого сяє царський блиск розкішної квітки, належить Венері та Граціям. Тоді, звернувшись до життєрадісного й доброзичливого бога Успіху(1), мчу туди повним галопом і, далебі, у самого таке відчуття, що я вже не осел, а неймовірно прудкий біговий скакун. Але з моїх великих старань так нічого й не вийшло: не вдалось мені перебороти жорстокості долі. Бо коли я опинився поблизу місця, де росли троянди, я вже не побачив тих ніжних і чудових троянд, які ростуть на :струнких колючих кущах, зрошені божественною росою й нектаром. Мало того, навіть зникла кудись та долина, а видно було тільки край річкового берега, густо порослого деревами. Ці дерева, рясно вкриті листям, утворюють, подібно до пахучих квіток, довгасті рожеві чашечки. їх, хоч вони і зовсім не пахнуть, прості люди на селі називають лавровими трояндами(2).
3. Збентежений такою невдачею, втративши навіть надію на порятунок, я забажав скуштувати цих отруйних троянд. Але коли неквапно підійшов, щоб їх зірвати, надбіг з великою палицею розлючений якийсь молодий чоловік, мабуть, городник, чиї овочі я геть-чисто поїв. Він, очевидно, помітив шкоду, яку я йому заподіяв, і, накинувшись на мене, почав мене так лупити, що довелось би мені попрощатися з життям, якби я врешті-решт розумно сам не зарадив собі. Задерши круп угору, я почав раз по раз хвицати городника копитами задніх ніг, і коли той, [65] сильно побитий, розпластався на схилі горба, я дав драла з городу. Тоді якась жінка, певне, дружина городника, уздрівши з пагорба, що він лежить на землі напівживий, підбігла до нього з несамовитим голосінням, очевидно, з наміром викликати в сусідів співчуття до свого горя, а мене знищити. Справді, всі жителі села, сполохані, негайно підкликали собак і звідусіль стали нацьковувати їх, щоб ті, роз'ярені, накинулись на мене й розірвали мене на шматки. Я вже був певний, що смерть неминуча, бо побачив спущену на мене зграю величезних собак, що з ними можна було б піти на ведмедів і левів., Тоді приймаю рішення, яке підказала мені обстановка: відмовляюсь, від думки про втечу, клусом повертаюсь до стайні, де ми стояли. А селяни, ледве стримуючи псів, схоплюють мене, прив'язують міцним ременем до якогось кільця, батожать мене так, що напевно доконали б мене, якби не виручив мій шлунок. Він, набитий грубими кормами, захворів бігункою і тепер, коли його стуснули болючі удари, чвиркнув теплим струменем і таким чином відігнав від моїх, уже сильно потерпілих, лопаток одних, оббризкавши їх огидною дріслею, інших - нестерпним смородом.