До новел, вплетених в основну канву «Метаморфоз», належать небилиці про нечисту силу й чаклунство, розповідь Арістомена про Сократа, якого чаклунка Мероя опутала чарами і кінець кінцем погубила (кн. І, розд. 5–20), і розповідь Телефрона, як він пильнував небіжчика і з вини чарівниць — відьом — утратив вуха і ніс (кн. II, розд. 21–30), «розбійницькі» історії (кн. IV, розд. 6–27; кн. VII, розд. 5–8); романтична історія Харіти і Тлеполема (кн. IV, розд. 23–27; кн. VIII, розд. 1–14); низка фривольних комічно-побутових оповідань про зрадливих жінок: коханець у бочці (кн… IX, розд. 5–7); коханець і забуті сандалії (кн. IX, розд. 17–31); коханець у кадовбі (кн. IX, розд. 22–23, 26–28); коханець, що видав себе чханням (кн. IX, розд. 24–25); розповіді про страхітливі злочини і вбивства: злочинна любов мачухи до пасинка (кн. X, розд. 2–12), жахливі злодіяння отруйниці (кн. X, розд. 23–28). З-поміж вставних новел виділяється своєю поетичністю й художністю образів уміщена в центрі роману казка про Амура і Псіхею, яка за своїм обсягом дорівнює майже двом книгам (кн. IV, розд. 28 — кн. VI, розд. 24). — Крім того, в основний сюжет вставлено ряд епізодів, таких, як: зустріч Луція із шкільним товаришем на ринку (кн. І, розд. 24–26); викриття обману ворожбита Діофана (кн. II, розд. 12–15), розповідь про вірну й вольову дружину знатного, римлянина Плотину (кн, VII, розд. 6–7), загибель злобливого хлопця, що знущався з осла (кн. VII, розд. 24–28), історія з драконом-перевертнем (кн. VIII, розд. 18–21), жорстоке покарання раба за зраду дружини (кн. VIII, розд. 22), помста жінки мірошника (кн. IX, розд. 30–31), трагічна загибель трьох братів, які заступилися за скривдженого селянина-бідняка (кн. IX, розд. 33–38) та інші.
Нанизуючи новели на «безрозмірний» стрижень сюжету, Апулей придумує різні композиційні способи, щоб ці новели включити у сюжет. Всі вони були нібито почуті Луцієм у різних ситуаціях від різних людей. Так, про помсту чаклунки Мерої розповідає йому по дорозі в Гіпату попутник Арістомен, про те, як відьми пошили в дурні Телефрона, мова йде на бенкеті у Біррени. Переважну більшість новел Луцій чує в личині осла. Розбійницькі історії він підслуховує, перебуваючи на службі у розбійників. Казку про кохання Амура і Псіхеї розповідає стара жінка дівчині, яку схопили грабіжники з метою одержати за неї солідний викуп. Деякі історії (про коханця, схованого в бочці, про любов мачухи до пасинка та наслідки цієї любові), почуті Луцієм-ослом на привалах у різних місцевостях, деякі (лірико-героїчна оповідь про кохання Харіти і Тлеполема, пікантні анекдоти про коханця, що забув сандалії, і коханця, що, схований у корзині, видав себе чханням, похмура історія про жінку-отруйницю) підслухані на службі в різних людей.
Неможливо не згадати одного фактору, що відіграв неабияку роль у розгортанні дії в «Метаморфозах» Апулея. Як в античних епопеях на дію впливають олімпійські боги, втручаючись у вчинки героїв, так і в грецько-римських романах рушійною силою стає нове божество — алегорична Тіха (у римлян Фортуна), богиня примх долі. Віра в Тіху виникла в Греції у кінці IV ст. до н. е. (Тіха виступає вже в трагедії Евріпіда «Іон») в результаті послаблення традиційної, народної релігії з Зевсом як верховним богом і зазнала поширення в елліністичний період (III- І ст. до н. е.) історії грецького народу і згодом у Римській державі. В ній вбачали силу, що примхливо керує життям людей: вона може бути ворогом людини і може їй доброзичливо допомагати. Герої античного роману часто є лише іграшками химерної Долі, яка веде їх від однієї пригоди до другої. Таку рушійну силу в постаті Долі (Фортуни) вводить у свій роман Апулей. Вона заважає Луцію знову прибрати людську подобу (кн. IV, розд. 2), вона віддає його в руки осоружних священнослужителів Сірійської богині (кн. VIII, розд. 24), вона кидає його з однієї небезпеки в іншу (кн. IX, розд. І). На її недоброзичливість герой роману не раз гірко нарікає (кн. VII, розд. 3, 16, 17, 25; кн. IX, розд. 1). В одинадцятій книзі є пряма вказівка на те, що всіма стражданнями й поневіряннями він зобов'язаний лихій Долі (кн. XI, розд. 15). Тільки заступництво Ізіди допомогло йому побороти перешкоди, які. вигадувала Доля (кн. XI, розд. 12).
Композиція твору досить вільна і гнучка, притаманна античним пригодницьким романам. Три перші книги можна розглядати як увертюру до пригод Луція в ослячій шкурі, які починаються в четвертій книзі й закінчуються в десятій. Одинадцята книга становить, власне кажучи, додаток до решти твору, відрізняючись докорінно від перших десяти книг як змістом, так і стилем. Якщо всьому творові до одинадцятої книги була властива тенденція розважати читача, то одинадцята книга своїм містично-повчальним фіналом різко відрізняється від решти твору. Його містично-релігійна кінцівка аж ніяк не зумовлена ходом подій у попередніх книгах, не має нічого спільного з грецьким першо-образом. Автор немов забув про Луція, грека з Корінфа, предками якого назвав історика Плутарха й філософа Секста, а героєм роману робить тепер уродженця Мадаври (кн. II, розд. 27). Луцій, що повернув собі людське обличчя, набирає тепер рис самого автора — Апулея. Він дає себе посвятити в таїнства богині Ізіди і по божественному велінню вирушає в Рим, щоб досягти вищого ступеня посвячення. Такий фінал пригод Луція-осла, безперечно, мав на меті пропаганду культу Ізіди… — В романі Апулея переплітається казково-фантастичний елемент з реалістичним. Явно казковий характер має основна фабула твору — сказання про людину, яка чарами перетворилась на тварину (в даному разі на осла) і тільки після довгих перипетій знову набула людського вигляду. На поширеному, у фольклорі казковому сюжеті побудоване оповідання, про Амура і Псіхею, основний стрижень якого такий: дівчина виходить заміж за якусь таємничу істоту, живе щасливо, але з намови підступних сестер порушує шлюбну заборону; розгніваний чоловік покидає дружину, вона мандрує по світу в розшуках зниклого чоловіка, переборює різні труднощі, виконує нездійсненні доручення з допомогою чудесних помічників, нарешті. після тяжких випробувань віднаходить чоловіка й заживає з ним великого щастя… Та й саме початкове речення: «Жили-були в одній країні цар і цариця» вказує на те, що йдеться про казку. В казковому тоні витримані чаклунські оповідання-небилиці: про помсту чаклунки Мерої (кн. І, розд. 5-І9), про Телефрона, якому чарівниці, відрізавши ніс і вуха, справжні замінили вощаними (кн. II, розд. 21–30), про вбивство Луцієм трьох грабіжників, які згодом виявились надутими міхами (кн. III, розд. 5-й). Казковим колоритом позначені також розповіді про «героїчні» подвиги розбійників (кн. IV, розд. 9–21; кн. VII, розд. 5–8).