— В’язні, ви, мабуть, уже й самі здогадалися, що в цьому домі відбувають покарання ті, хто вчинив правопорушення на каторзі. Тут не намагаються вас виправити. Ми знаємо, що це марна праця. Однак ми пробуємо вас загнуздати. Тут діє одне правило: не розкривати пельки. Всі повинні дотримуватися повної тиші. Якщо когось застануть за перестукуванням, його суворо покарають. Якщо ви захворієте не дуже серйозно, не викликайте лікаря. За невиправданий виклик у нас теж карають. От і все, що я хотів вам сказати. Ага, ще одне: в нас суворо забороняється курити. Наглядачі, розведіть їх по камерах. Шарр’єр, Клузйо й Матюрет не повинні бути в одному корпусі. Подбайте про це самі, пане Санторі.
За десять хвилин мене замикають у камері № 234 корпусу А, Клузйо потрапляє до корпусу Б, Матюрет — до корпусу В. Прощаємося поглядами. Якщо ми хочемо вийти звідси живими, то повинні коритися цим нелюдським законам. Ми збагнули це, ще коли входили сюди. Я дивлюся вслід своїм товаришам, мужнім і гордим людям, які гідно трималися під час нелегких випробувань, ніколи не нарікали й не шкодували, що послухалися мене. Серце стискається, бо ті кільканадцять місяців, протягом яких ми пліч-о-пліч боролися за свою свободу, навіки скріпили нашу дружбу.
Я озираю свою камеру. Ніколи я не припускав і не думав, що така країна, як моя Франція, мати свободи в усьому світі, земля, котра народила Права людини і громадянина[21], має навіть тут, у Французькій Гвіані, на загубленому в Атлантичному океані острівці завбільшки з носовичок, такий варварський репресивний заклад — оцю сен-жозефську дисциплінарну в’язницю. Уявіть собі сто п’ятдесят камер, розташованих одна побіля одної, з дверима в протилежні боки, оті чотири товстелезні стіни, і в одній із них невеликі залізні двері з віконцем. І над кожним віконцем напис: «Без розпорядження начальства двері не відчиняти». Ліворуч у камері відкидні нари з дерев’яним підголівником — такі самі, як у в’язниці Больє: вони піднімаються й прикріплюються до стіни; на них ковдра, в кутку — цементна брила у вигляді табурета, віник, солдатський кухоль, дерев’яна ложка, вертикальний залізний щит, який затуляє металеву парашу з ланцюжком (парашу можна витягувати за ланцюжок знадвору, щоб спорожнити, і зсередини — щоб користуватися нею). Сама камера заввишки метрів три. За стелю правлять грубезні залізні грати завтовшки з трамвайні рейки й такі густі, що крізь них не пролізе й най— худіша людина. Вище, на висоті метрів сім від землі, — дах в’язниці. Між двома рядами камер нависає місток завширшки з метр і з залізними поручнями. По ньому без упину ходять двоє наглядачів; вони вирушають з протилежних кінців корпусу, посередині містка зустрічаються й повертають назад. Враження жахливе. Підвісний місток освітлений досить непогано. А на дні камери навіть серед білого дня майже темно. Я починаю ходити, чекаючи, що пролунає свисток чи дадуть якийсь інший сигнал опустити нари. Щоб не чути було кроків, в’язні й наглядачі ходять у м’яких капцях. Я одразу ж наказую собі: «Шарр’єр, прозваний Метеликом, постарайся прожити тут, у камері номер двісті тридцять чотири, два роки, тобто сімсот тридцять днів, і не збожеволіти. Спростуй назву, яку дали цій в’язниці каторжани, — «Людожерка».
Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом! Раз, два, три, чотири, п’ять, кругом! Наглядач щойно пройшов над моєю камерою. Я не чув його кроків, я побачив його самого. Нараз спалахує лампочка, але дуже високо, під самим дахом, на висоті понад шість метрів. Лампочка освітлює тільки підвісний місток, а в камерах і далі панує сутінь. Я ходжу, наче маятник, туди-сюди, туди-сюди. Спіть собі, шкарбуни засідателі, які мене засудили, спіть; коли б ви знали, куди запроторили мене, то, напевне, відмовилися б підписувати мені такий вирок.
Про те, що можна опустити нари, тут справді дають знати свистом. Потім чую грубий голос:
— Новачкам пояснюємо, що тепер можна, якщо хочете, опустити нари й лягти.
До моєї свідомості доходять лише слова «якщо хочете». Отож я й далі крокую. Настає вирішальна хвилина, й навряд чи варто лягати. Раз, два, три, чотири, п’ять — і я одразу набираю ритму маятника. Понуривши голову, заклавши руки за спину, я без упину сную туди-сюди, мов сновида. Ступаю п’ять кроків і навіть не бачу стіни, тільки легенько черкаю по ній, коли обертаюсь, а тоді знов продовжую цей свій марафонський біг, і не має він ні фінішу, ні наперед визначеного часу, коли повинен скінчитись.
А й справді, Метелику, ця «Людожерка» — зовсім не жарт! Щоразу, коли на стіну камери падає тінь наглядача, на душі стає гнітюче й тяжко. Задираєш голову, дивишся на той місток, і тобі стає ще осоружніше: відчуваєш себе леопардом у ямі, якого згори роздивляється мисливець. Враження жахливе, і ще багато місяців ти не зможеш до цього звикнути.
21
Ідеться про «Декларацію прав людини і громадянина», прийняту у Франції 1789 р. Установчими зборами. «Декларація…» стала вступом до французької Конституції 1791 р.