— Where are you coming from?
— French Guyane[8].
— Ви говорите по-французькому? — озивається одна з жінок.
— Так, пані.
— Що ви робите у відкритому морі?
— Пливемо світ за очі.
Жінка перемовляється з капітаном, потім каже нам:
— Капітан запрошує вас на борт, він візьме й вашого човна.
— Скажіть йому, що ми дякуємо, але нам добре і в нашому човні.
— Чому ви відмовляєтесь від допомоги?
— Бо ми втікачі і нам з вами не по дорозі.
— Куди ж ви пливете?
— На Мартініку або ще далі. Де ми зараз?
— У відкритому океані.
— Який треба взяти курс, щоб потрапити на Антільські острови?
— Ви вмієте читати англійську морську карту?
— Вміємо.
І ось нам спускають на мотузці англійську карту, кілька блоків сигарет, хліб, Засмажений свинячий окіст, ще якийсь харч.
— Погляньте на карту.
Я дивлюсь на неї й кажу:
— Щоб потрапити на Антільські острови, які належать Англії, я повинен іти на захід з нахилом один румб на південь.
— Так.
— Скільки приблизно туди миль?
— Через два дні будете на місці, — відповідає капітан.
— До побачення, дякуємо за допомогу!
— Капітан корабля захоплений вашою хоробрістю і вітає вас!
— Дякуємо, прощавайте!
І танкер поволі відходить, трохи не зачепивши нас. Я відпливаю від нього, щоб не попасти у водоверть від гвинта, і саме цієї миті один матрос кидає мені в човен безкозирку. У цій безкозирці із золотою нашивкою та якірцем я без особливих пригод і дістаюся через два дні до Трінідаду.
Трінідад
Ще задовго до того, як на обрії з’явилася земля, ми побачили птахів. Вони закружляли над нами о пів на восьму ранку.
— Друзі, попереду земля! Перша, найважча частина нашої втечі успішно закінчилась! Хай живе свобода!
Всі ми на радощах щось вигукуємо, кричимо, наче діти. Попечені обличчя ми позмащували собі какаовим маслом, яке нам спустили з англійського корабля. О дев’ятій годині бачимо землю. Свіжий, але не сильний вітер несе нас ледь збуреним морем. Та тільки о четвертій пополудні ми розрізняємо деталі видовженого острова, гуртики білих будиночків, над якими здіймаються кокосові пальми. Власне, ще важко збагнути, острів це чи півострів, а тим більше — чи в тих будиночках хтось живе. Ми пливемо ще з годину і нарешті бачимо людей — вони виходять на берег, до якого ми наближаємось. Хвилин за двадцять там збирається чимала юрма. Зустрічати нас вийшло, мабуть, усе те невеличке селище. Згодом ми дізнаємося, що воно називається Сан-Фернандо.
За триста метрів від берега я кидаю якір, і він одразу чіпляється за дно. Я роблю так ось чому: по-перше, ще хтозна, як поводитимуться ці люди, а по-друге, якщо океанське дно вкрите кораловими рифами, то можна продірявити човен. Ми згортаємо вітрило й чекаємо. До нас підпливає невеликий човен. Веслують двоє негрів, а спереду сидить білий у шоломі англійських колоніальних військ.
— Ласкаво просимо на Трінідад! — каже чистою французькою мовою білий. Негри шкірять зуби.
— Дякуємо, пане, за добрі слова. Скажіть, дно біля берега коралове чи піщане?
— Піщане, можете спокійно плисти до самого берега.
Ми вибираємо якір, і хвилі повільно несуть нас до берега. Тільки-но причалюємо, як із десятеро людей заходять у воду й витягують човен на суходіл. Усі мовчки дивляться на нас, негритянки й індійки звабливо всміхаються. Ці люди запрошують нас до себе, пояснює мені по-французькому білий. Матюрет загрібає пригорщу піску й цілує його. Я розповідаю білому про Клузйо, і той розпоряджається віднести хворого до будиночка, що стоїть на самому березі. Білий каже, що ми можемо залишити речі в човні до завтра, ніхто нічого не візьме. Усі називають мене капітаном, я сміюся з цього. Вони кажуть мені: «Good capitain, long rid small boat!» («Добрий капітан, він пройшов чималу відстань на невеликому човні!»)
Вечоріє. Я прошу, щоб наш човен відтягли ще далі на берег і прив’язали до іншого, більшого, човна, що стоїть на суходолі. Потім ми йдемо з англійцем до нього додому. Його будинок — звичайне бунгало, які можна побачити скрізь на англійській землі: кілька дерев’яних східців, двері, над якими бляшаний дашок. Я заходжу після англійця, Матюрет іде за мною. Зайшовши, бачу Клузйо, який сидить у кріслі, поклавши скалічену ногу на стільця, так ніби хизуючись нею; його обступили жінка й дівчина.
— Це моя дружина й дочка, — каже він. — А син навчається в Англії.
— Ласкаво просимо до нашого дому, — озивається жінка по-французькому.