— Пане Анрі (вона називає мене «паном». Уже відколи мене так не називали!), вчора тато сказав, що англійські власті, на жаль, не дозволяють вам тут довго залишатися. Вони дають вам тільки два тижні на відпочинок, а тоді ви повинні знову вирушити в океан. Удосвіта я ходила подивитися на ваш човен, він надто легкий і малий для такої тривалої подорожі, яка вас чекає. Я хочу сподіватися, що ви дістанетесь до якогось гостиннішого народу, ніж наш. Усім англійським островам наказано діяти однаково в таких випадках. Прошу вас, якщо в океані вам буде дуже важко, не нарікайте на людей із цих островів. Вони не винні, так розпорядилися ті, що в Англії і не знають вас. Ось татова адреса: сто один, Кінг-стріт, Порт-оф-Спейн, Трінідад. Прошу вас, напишіть нам кілька слів, щоб ми знали, як складеться ваша доля.
Я дуже зворушений і не знаю, що відповісти. До нас підходить пані Бауен. Це вродлива русява і кароока жінка років сорока. Вона в простенькій білій сукні, підперезана білою шворочкою, у світло-зелених пантофлях.
— Пане, мій чоловік повернеться аж о п’ятій годині. Йому дозволили відвезти вас до столиці своєю машиною і без охорони. Він хоче також поклопотатися, щоб вам не довелося ночувати першу ніч у поліції. Ваш поранений товариш поїде відразу до лікарні нашого приятеля, а ви двоє — до готелю Армії спасіння.
У садку з’являється Матюрет — він навідувався до човна, де, як мені сказали, вже зібралися роззяви. Все в човні на місці. Озираючи човен, допитливі побачили під стерном інкрустовану кулю, хтось із них попросив у нього дозволу зірвати її як сувенір. Матюрет відповів йому: «Капітан, капітан». Індієць зрозумів: дозволу треба питати в капітана.
— Чому ви не випускаєте на волю черепах? — цікавиться він.
— Ви маєте черепах? — питає дівчина. — Ходімо подивимося!
Ми йдемо до човна. По дорозі чарівна маленька індійка бере мене за руку. «Добрий день», — кажуть ці такі строкаті люди. Я виймаю з човна двох черепах.
— Що будемо робити з ними? Викинемо в море? А може, якщо ви цього бажаєте, пустимо їх у ваш садок?
— Справді, в нашому басейні морська вода. Пустимо їх у цей басейн, таким чином я матиму сувенір від вас. Ось так.
Я роздаю людям, котрі оточили нас, усе, що маємо в човні, за винятком компаса, тютюну, барильця, ножа, мачете, сокири, покривал та револьвера, який сховав під одне з покривал, — ніхто його не побачив.
О п’ятій приїздить містер Бауен.
— Панове, все залагоджено. Я сам повезу вас до столиці. Спершу покладемо в лікарню пораненого, а тоді поїдемо до готелю.
Ми садовимо Клузйо на заднє сидіння. Я саме дякую дівчині за гостинність, коли до нас підходить з валізою в руці її мати.
— Тут дещо з одягу мого чоловіка, візьміть. Ми даємо вам це від щирого серця.
Що відповісти на таку людську доброту?
— Дякуємо, щиро дякуємо!
І ми сідаємо в автомобіль, у якому кермо не ліворуч, а праворуч.
О шостій прибуваємо до лікарні. Вона називається Сен-Джордж. Санітари несуть Клузйо на ношах до палати, де на ліжку сидить індієць. Приходить лікар, тисне руку містерові Бауену, потім усім нам. По-французькому він не говорить. Нам перекладають його слова про те, що Клузйо добре лікуватимуть і що ми зможемо будь-коли його провідувати. В автомобілі містера Бауена ми їдемо через усе місто. Воно зачаровує нас сяйвом фар безлічі машин та велосипедів. Тротуарами цього міста, збудованого переважно з дерева, ходять поруч білі, негри, жовтошкірі, індійці, китайці. Нарешті приїздимо до готелю Армії спасіння, перший поверх якого цегляний, а решта все дерев’яне. Готель стоїть на залитій сонцем площі, в кінці якої видно вивіску: «Рибний базар». Нас зустрічає комендант Армії спасіння разом з усім своїм штатом, який складається з жінок'і чоловіків. Він трохи говорить по-французькому, а дехто з його людей звертається до нас по-англійському, і хоч ми нічого не розуміємо, але здогадуємося, що вони кажуть щось дуже приємне, бо з їхніх облич не сходить усмішка, а очі в них привітні-привітні.
Нає ведуть на третій поверх до номера з трьома ліжками— третє займе Клузйо, коли повернеться з лікарні. У номері є ванна кімната, де для нас наготовлено мило й рушники. Показавши нам усе це, комендант каже:
— Якщо хочете їсти, то запам’ятайте: вечеряємо ми всі разом о сьомій годині, тобто за півгодини.
— Ні, дякуємо, ми не голодні.
— А як хочете прогулятися до міста, то ось вам два антільські долари на каву, чай або морозиво. Тільки не заблукайте! Коли шукатимете дорогу назад, то питайте: «Salvation Army, please?»[10]