Наступного дня о дев’ятій ранку мене кличуть до кабінету коменданта на побачення з якимось паном. Коли я входжу, охоронець залишається за дверима, і я опиняюсь перед чоловіком у світло-сірому костюмі й при сірій краватці: йому вже під шістдесят. На столі лежить сірий фетровий капелюх, схожий на ковбойський. З краватки, наче з футлярчика, виглядає сріблясто-голуба перлина. Цьому сухорлявому чоловікові вишуканості не бракує.
— Добрий день, пане, — вітається він.
— Ви говорите по-французькому?
— Так, пане, я за походженням ліванець. Я дізнався, що ви маєте золоті стопесові монети. Вони мене зацікавили. Хочете, я заплачу вам по п’ятсот песо за кожну?
— Ні, по шістсот п’ятдесят.
— Пане, ви погано поінформовані. Одна така монета коштує щонайбільше п’ятсот п’ятдесят песо.
— Гаразд, оскільки ви забираєте всі монети, я вам продам їх по шістсот песо.
— Ні, по п’ятсот п’ятдесят.
Зрештою ми сходимося на п’ятсот вісімдесят песо. Угоду укладено.
— Que ha dicho Usted?[18]
— Угоду укладено, коменданте. Ми домовилися про ціну: п’ятсот вісімдесят песо за монету. Він купить їх у мене пополудні.
Покупець виходить. Комендант підводиться й каже:
— Дуже добре. То скільки дістанеться мені?
— По двісті п’ятдесят песо з кожної монети. Бачите, я даю вам у два з половиною рази більше, ніж ви хотіли. А хотіли ви по сто песо.
Комендант усміхається й питає:
— А яка друга справа?
— Хай спершу прийде консул і забере гроші. Коли він піде, я скажу вам про другу справу.
— Невже таки буде ще одна справа?
— Даю слово честі.
— Гаразд, хай так.
О другій годині приходять консул і покупець. Ліванець платить мені двадцять тисяч вісімсот вісімдесят песо. Дванадцять тисяч шістсот песо я передаю консулові, а вісім тисяч двісті вісімдесят — комендантові. Потім пишу розписку комендантові про те, що він повернув мені тридцять шість золотих стопесових монет. Ми з комендантом залишаємося самі. Я розповідаю йому про свою пригоду з ігуменею.
— Скільки там перлин?
— П’ятсот-шістсот.
— Ну й злодюга та ігуменя! Вона мала б сама принести їх тобі сюди, або з кимось прислати, або здати їх у поліцію. Я її викрию!
— Ні, ти провідаєш її і передаси їй листа від мене, якого я напишу по-французькому. А перше ніж сказати про лист, попросиш, щоб вона покликала ірландку.
— Розумію, ірландка має прочитати їй листа й перекласти: Дуже добре. Я їду до неї.
— Зачекай, я напишу листа.
— О, і справді! Хосе, приготуй автомобіль і виклич двох поліцейських! — кричить він у прочинені двері.
Я сідаю за комендантів стіл і на аркуші з грифом в’язниці пишу такого листа:
«Пані ігуменя й добра, милосердна сестро ірландко!
Коли Господь привів мене до вашого монастиря, де я сподівався дістати допомогу, на яку за християнським законом має право кожен переслідуваний, я довірив вам торбинку з перлами, аби запевнити вас, що не втечу потай із вашого дому, який є домом Господнім. Але якась підла людина виказала мене поліції, і мене негайно заарештували. Сподіваюся, мерзенна душа, яка зважилася на такий вчинок, не належить жодній із Господніх дочок у вашому монастирі. Не можу сказати вам, що прощаю ту негідну душу, бо це була б неправда. Навпаки, я молитиму Бога, щоб він або хтось із його святих немилосердно покарав винну чи винного за такий страшний гріх. Прошу вас, пані ігуменя, повернути комендантові Сесаріо торбинку з перлинами, яку я вам довірив. Я певен, він неодмінно передасть її мені. Цей лист правитиме вам за розписку.
Прийміть мої найщиріші побажання».
Від Санта-Марти до монастиря вісім кілометрів, і автомобіль повертається аж через півтори години. Комендант викликає мене.
— Все гаразд. Полічи — може, кілька перлин пропало.
Я лічу. Не для того, щоб довідатися, чи не пропало кілька перлин, — однаково я не знав, скільки їх було, — а щоб знати, скільки їх тепер у руках цієї бестії. Виходить п’ятсот сімдесят дві штуки.
— Всі?
— Еге ж.
— Не пропала жодна?
— Ні. А тепер розповідай.
— Коли я приїхав до монастиря, ігуменя була на подвір’ї. Мене супроводжували двоє поліцейських. Я їй сказав: «Пані ігуменя, мені треба поговорити при вас із сестрою ірландкою про одну дуже серйозну справу. Ви, певне, здогадуєтесь».