— Це не… та щоб його чор… це ж єдиноборства! — шипить Жанетт.
— Що там за назву ви казали?
— ММА, mixed martial arts,[4] — терпляче повторює Жанетт.
Директор закочує очі.
— «Arts»? Ну не дуже воно годиться для назви «мистецтва», вам так не здається? Чи ви збираєтеся виставляти розтрощені кістки носа в музеї?
Жанетт стискає в замок руки на колінах. Про всяк випадок, щоб, бува, не жбурнути чимось у директора.
— Від єдиноборств учні навчаться дисципліни, поваги до свого тіла й до тіл інших людей. Я знайшла приміщення — біля собачого притулку Адрі Овіч, просто дозвольте мені запросити туди учнів, і тоді я…
Директор протирає окуляри, занадто ретельно.
— Жанетт, мені шкода. Батьки від такого здуріють. Вони вважатимуть, що ви вчите дітей насильству. Ми не можемо дозволити собі ще якісь скандали.
Він встає з крісла і цим дає зрозуміти, що Жанетт час вийти з його кабінету, але коли відчиняє перед нею двері, чиясь рука мало не заїжджає йому по обличчю. За дверима стоїть чоловік, який саме збирався постукати.
— Цей навчальний рік буде довгим, я так відчуваю… — бурмоче директор.
Жанетт із цікавістю визирає з-за спини директора.
— Привіт! — вітається вона.
Чоловік у дверях усміхається.
— Я сьогодні… починаю працювати, — відповідає він замість привітання.
— Звичайно! Це наш новий викладач філософії та історії! — вигукує директор, нишпорячи у своїх паперах на полиці, а тоді додає: — А також — математики, природознавства і… французької мови, так? Ви знаєте французьку?
Учитель у дверях, здається, хоче заперечити, але Жанетт усмішкою підказує йому, що треба вдати, наче все так і є. Директор впихає йому до рук стос книжок і паперів.
— Що ж, можете починати! Ваш розклад отут згори.
Учитель дякує і йде собі коридором. Директор проводжає його поглядом і пирхає:
— Він щойно закінчив університет. Я знаю, мені треба радіти, що він із власної волі сюди приїхав, але ж. Господи Ісусе! Жанетт, як ви думаєте, скільки йому років?
— Двадцять п’ять? Двадцять шість? — намагається вгадати Жанетт.
— А ви помітили, який він має вигляд?
— Та я навіть не звернула уваги, — вдавано усміхається Жанетт.
— У школі повітря аж гуде від гормонів, а ми приймаємо на роботу вчителя, який виглядає, ніби соліст попгурту! Половину учениць доведеться десь замкнути, — бурчить директор.
— Як і декотрих учительок… — покашлює Жанетт.
— Що? — перепитує директор.
— А що? — невинно повторює за ним Жанетт.
— Ви щось сказали?
— Ні! У мене вже урок!
Директор незадоволено бурмоче:
— Можете почепити оголошення про свої єдиноборства. Жанетт, ОДНЕ оголошення!
Жанетт киває і прошмигує в коридор. Чіпляє чотири оголошення і поглядом проводжає зад нового вчителя, аж поки той не зникає, повернувши за кут.
Новий учитель уже на місці, пише щось на дошці, поки учні групами набиваються до класу. Звук дзвоника заледве чути через гримання стільців, гупання рюкзаків на підлогу та жваве переказування пліток про все, що сталося влітку, і про бійку, яка щойно почалася в коридорі.
Беньї заходить останнім, але його мало хто помічає. Волосся й далі розпатлане, джинсова сорочка наполовину заправлена, ніби штани він натягував на себе в темній кімнаті. Зараз він має такий самий вигляд, як і тоді, коли встав із ліжка в одному з будиночків на кемпінгу поміж Бйорнстадом і Гедом; це було не так давно — та ніч, наповнена Ніцше, холодним пивом і теплими руками.
Інші учні в класі занадто зайняті справами й одне одним, тому не помічають, що коли вчитель повертається до дверей, йому перехоплює подих. Беньї не з тих хлопців, кого легко здивувати, але він теж зупиняється, ніби йому заїхали в груди.
Учитель одягнутий у ту саму синю сорочку-поло, що й тієї ночі.
20
Турбуватися про інших — важко. Навіть виснажливо, бо емпатія — непроста справа. Вона вимагає від нас зважати на те, що інші люди мають власне життя, — увесь час. І в нас нема клавіші «пауза», коли ми не даємо собі ради з усім, що нам доводиться переживати. Інші теж не мають такої клавіші.
Урок закінчується, учні, як завжди, купою вивалюються з класу, ніби там щось горить. Беньї начебто випадково виходить останнім, навіть не докладаючи зусиль — у цьому він мастак. Учитель аж упрів від хвилювання, на комірі синьої сорочки-поло помітні плями.
— Беньяміне, я н-не знав, що ти школяр. Якби ж я знав… я думав, що ти старший. Це була по-помилка! Я можу втратити роботу, нам не слід було спати… я ж ніколи… просто ти був… просто…