І хоч він ще живий, люди вважають його за святого й називають своїм марабутом. Для духовного служителя це найвищий сан, якого тільки може досягти звичайний настоятель мечеті.
Тепер ти вже й сам зрозумієш, чому малий Карембу — з марабутового дому — в очах цих двох простих рибалок з Догани вмить перетворився з шибайголови на дорогого гостя. Хатина їхня буде тепер благословенна — бо ці бідолахи ніколи навіть і не мріяли про те, що до їхньої вбогої родини завітає хтось з почту улюбленого пастиря!
Отже, Карембу — дарма що він раб, — наче син для них…
Не можна сказати, щоб отакий настрій був не до вподоби Карембу. Наступної хвилини рибалка Алі взяв малого собі на спину й поніс додому. Оселя Алі — крихітна конурка з вогнищем посередині. А коло вогнища, в якому тліє кілька верблюжих котяшків — палива мешканців пустелі, — порається дружина Алі.
Дружина Алі — теж берберка. А берберки неохоче ховають обличчя під чачваном[9]. У синьому сільському одязі, без чачвана, Тессадіт має вигляд ще зовсім молодої й привабливої жінки. Коли чоловік і дівер розповіли їй усе, вона усміхаючись лагідно оглянула хлопчикову ногу, яка вже набрякла. Потім без балачок зняла з жердини під стелею міхурець, відсипала з нього трохи корінців і заходилася варити їх, щоб покласти на поранену ногу гарячий компрес.
Чоловіки тим часом пішли на берег рибалити.
— Як тебе звуть? — запитала Тессадіт і всміхнулася до хлопчика так, що на її смаглявому обличчі сяйнули гарні білі зуби. — І де твоя мама, хлопчику?
Тессадіт усміхається. Вона ще каже, що коли її чоловік Алі матиме час, то позиче у сусіда віслюка й одвезе Карембу додому.
А тут заклекотав-заспівав горщик над вогнищем, і полинули пахощі золотавої каші, яка мліє над парою. Отже, на обід буде кус-кус — каша з пшеничної крупи, розтерта з маслиновою олією й зварена над парою. Це, так би мовити, основа. До неї додавай і м'ясо, варене чи смажене, і круто зварені яєчка. Але кус-кус не тільки до м'яса добра. Вона смачна й з солодким — з родзинками та мигдалем, залита медом, сиропом або топленим маслом.
От бачиш, яка може бути кус-кус! Але в бідних людей кус-кус така ж бідна, як і їхній гаманець…
Тессадіт проста жінка, вона нікуди не ходить і тому дуже радіє будь-яким відвідинам. Вона розпитує. А Карембу — також простий хлопчик, як і всі, — любить побалакати… не про себе, ні — ото б Тессадіт наслухалася про всякі витівки бешкетників!
Карембу розповідає про свого найдобрішого святого пана.
Благодійник! Якийсь купець подарував святому панові жінку з немовлям. То був Карембу і його мама. Вона була така виснажена, що її на невільничому ринку ніхто не брав навіть за няньку до дитини, а його ж мама — ще й досі не стара!
Малий син рабині, зростав за тисячу миль від рідної землі батьків — у шанованому марабутовому домі. Настоятель мечеті Мекилового сина почав навчати негренятко: володарі Тріполі заборонили марабутові влаштувати в мечеті школу, то він це робив для душі. Отже, Карембу, якого принесла в пелені його чорна мама — марабутова куховарка та економка, — живе не як чорний раб, а краще, навіть набагато краще, ніж будь-який улемів[10] бідний родич.
Тепер, маючи тринадцять з половиною років, Карембу ще й прислуговує своєму панові… Як же він йому прислуговує? Щодня рано-вранці носить за настоятелем до мечеті велику молитовну книгу.
Дуже велику й дуже важку книгу.
— Але, чуєте, пані Тессадіт: мій добрий дядечко пан такий вчений, такий вчений, що знає з тієї книжки кожну літерку. І можливо, то лише часточка його справжніх знань!
Та Карембу все-таки ніяк не може збагнути: навіщо цей учений і святий старенький щодня велить йому тягати таку велетенську, древню й святу молитовну книгу до мечеті, а звідти — додому? Адже марабутові зовсім не доводиться читати з неї молитви!
Ні, цього хлопець ніяк не може збагнути! Але він нізащо в світі не спитав би про це в дядечка пана.
А пояснюється все дуже просто.
Кілька років тому губернатор заборонив марабутові мати школу та учнів. А, за мусульманським звичаєм, такого настоятеля, як марабут, скрізь у місті повинні супроводжувати учні. Що чисельніший почет, то більша марабутова слава.
Ось чому «дядечкові» доводиться водити за собою свого чорного хлопчика, котрого він знічев'я трохи просвіщає та вчить, немов це негреня не раб, а учень школи, за якою старий так журиться, що не їсть і не спить, тільки-но згадає про ту кривду.