Розвіяр за наказом старого сховався в хатці й лежав не рухаючись. Він майже нічого не бачив, зате чув кожне слово.
— Гей! — гукнув з води молодий хрипкуватий голос. — Маяче!
— Чого тобі? — сварливо озвався старий.
— Віддай гексеня. Дуже треба.
Розвіяр замлів під склепінням із мушлі.
— Якого? — гаркнув старий із ненавистю. — Греби звідси до Шуу в дулу!
Людина на кораблі розсміялася:
— Маяче, ти дурень. Баки-Баки обмовився в таверні, не сьогодні-завтра тут буде патруль. А Золотим не подобається, коли їх посилають до Шуу! Давай, мені гребець потрібен, у мене Череваня порснули в плавучій корчмі.
Стало тихо. Сонце сідало в море, Розвіяр не міг його бачити, але за поблисками на воді, за кольором повітря відчував: сонце потонуло рівно наполовину.
Старий мовчав. Плескалися хвилі біля берега.
— Гей, Маяче, ти заснув?
Плутаючись у просоленому ганчір’ї, Розвіяр вибрався з-під мушлі. Він не до кінця розумів, спадає на нього щастя чи біда, але не міг залишатися на місці. Майже біля самого берега похитувався темний корабель, він стояв до маяка кормою, розчепіривши весла, і здався Розвіяру схожим на чорного птаха — пластуна.
На кормі, спершись ногою в барильце, височів молодий чорнобородий чоловік у білій сорочці, заплямованій, здається, кров’ю. Його ліва рука лежала на перев’язці. Він першим побачив Розвіяра.
— Худющий, — оголосив свій висновок. — Але гекса всі витривалі, навіть напівкровки. Хлопче, давай на борт!
На ходу, спотикаючись у камінні, Розвіяр натягнув сорочку й штани, зашкарублі, колючі, але ще не дуже рвані. Старий не озирнувся. Розвіяр зупинився поряд, запитально зазирнув у обличчя, облямоване, як вінчик, білим волоссям.
Старий подивився йому просто в очі — уперше за весь час, що Розвіяр прожив на острові.
— Слухай, — сказав старий ледь чутно. — Кладеш на камінь, рукою малюєш отак, — він чиркнув у повітрі правою рукою, склавши пальці пучками, — і кажеш…
Його голос із шепоту перетворився на ледь чутний шелест, але Розвіяр почув.
— Кажеш: «Мідний королю, Мідний королю. Візьми, що ціную, подай, що потребую». Запам’ятав?
— Мідний королю…
— При людях не повторюй!
— А що кладеш? — Розвіяр насупився, він хотів попрощатися і сподівався від старого інших слів. Але той, схоже, ніколи не робив того, що від нього чекали.
— А що ти цінуєш, те й кладеш, — різко сказав старий і відвернувся.
— Гей, хлопче! — квапив чорнобородий у білій сорочці. — Довго тебе ждати?
— І що буде? — Розвіяр ближче нахилився до старого.
— Нічого не буде! — вигукнув той із незрозумілою злістю. — Іди!
Більше з нього не можна було витягти й слова. Зважившись-таки, Розвіяр увійшов у воду, вплав дістався до галери, і його підняли на борт.
Галера називалася «Луска».
Усю ніч Розвіяр веслував, сидячи на лавці між лисим, голим до пояса чоловіком і другим, зовсім молодим, балакучим і липучим. Розвіярові трудно було розмовляти на веслах — він не умів, не звик гребти і швидко втомився, а молодий сусіда знай розпитував його, хто він і звідки, і вимагав нових деталей, поки й собі не виснажився і не замовк.
Розмірена робота, розгойдування, поскрипування увігнало Розвіяра в транс. То йому здавалося, що він знов на борту «Крилами», треба закінчувати книгу, а пальці не тримають пера. То ввижався Мірте, що бовванів на видноколі стільки довгих днів, а тепер згинув у тумані. То пригадувався старий на ім’я Маяк, і Розвіяр знову дивувався й ображався на його прощальні слова. «Мідний королю…» Стариганя вважали за божевільного, та так воно, мабуть, і було.
Уранці піднявся ходовий вітер, і веслярі склали весла. Розвіяр не одразу зміг піднятись із лавки: спина боліла, ноги затерпли, а долоні виявилися стертими до крові. На палубі розливали суп і роздавали хліб; побачивши, як довгий ніж накраював рум’яні кусні, Розвіяр забув про втому й біль.
Він сів біля борту, поклавши миску на коліна. Ложки не було — кожен із веслярів звідкись дістав свою; Розвіяр розгубився, аж тут поруч усівся чорнобородий у білій сорочці. Мовчки простягнув Розвіяру дерев’яну ложку з різьбленими візерунками.
— Спасибі!
Суп заструменів, здається, по жилах замість крові. Запах наповнив горлянку й ніс — юшка виявилася такою смачною, якої Розвіяр не куштував навіть в оселі хазяїна Агля, навіть на борту «Крилами». Але головне — хліб — Розвіяр залишав на потім.