— Ти мені наказувати будеш? — Молодший інтендант похлинувся.
— Буду. — Розвіяр усміхався, але говорив без насміху. — А ти будеш слухати, старе луб’я.
Шлоп мовчав, ніби його тонкі губи склеїлись. Він мовчав, коли Розвіяр запитував у перехожих, як пройти до тунелю, а люди сахалися, лякаючись його клинків і суворого обличчя з переламаним носом. Шлоп мовчав, коли Розвіяр сам, без посередників, відшукав хазяїна підземної запряжки і загадав прямувати на Фер негайно. І тільки коли мова зайшла за ціну, молодший інтендант не втримався, почервонів і закричав:
— Тридцять монет?! А щоб тобі застрягти у Шуу в дупі! Язик свій безсоромний сховай, нікому не показуй! Тридцять монет, коли двадцять завжди коштує перевіз!
Візник надувся:
— А вечірня пора?! А ніч біля порога?
Розвіяр усміхнувся краєчками губ:
— Хазяїне, ми ж без грошей поїдемо. Зараз меч витягну — і повезеш безкоштовно.
По цьому говорили мало.
Прилипачі йшли спершу повільно, і повозка на трьох залізних колесах важко котилася по гладкій, відшліфованій присосками підлозі. На задертому носі триколки горів ліхтар, освітлюючи круглий тунель із сірого блискучого каменю. Розвіяру знову зробилось недобре: стіни душили. Міцніла вагота невидимої брили, навислої над головою.
Візник крикнув, підганяючи. Пласкі, з трикутними головами, з круглими присосками на пальцях, прилипачі наддали ходи. Ті, що були запряжені по боках, ускочили на стіни й побігли по них, зі чваканням переставляючи лапи. Ніс триколки піднявся, ліхтар вихопив тунель попереду — чорну блискучу кишку, що то пірнала вниз, то знімалася доволі круто вгору.
— Пішли! Пішли!
Голос візника стрибав, відбиваючись від стін. Тунель крутнувся, оминаючи дуже щільну гірську породу, на стіні праворуч виступили червоні жили, схожі на тіла замурованих людей. Триколку кинуло на ліву стіну, пасажирів утиснуло в лавки, а прилипач, який ішов ліворуч, вирвався на стелю й продовжував так бігти догори ногами, поки поворот не лишився далеко позаду.
Розвіяр стискав зуби, щоб вони не стукали. Шлоп сидів поряд, закутавшись у запону, мовчазний і злий. Молодший інтендант був би щасливий побачити Розвіяра наляканим, як хлопчисько. Не можна було давати йому цієї радості.
— А якщо нам назустріч ось так хтось жене? — спитав Розвіяр, коли мовчати стало несила.
— Зіткнемося, — похмуро пообіцяв візник. Потім скоса подивився на Розвіяра: — А не бійтесь. У Фер тепер мій брат, крім нього, назустріч їхати нема кому, а він вечорами в трактирі сидить… Хіба що заплатить хто втричі вище за звичайне. Тоді — звісно… Та хто ж йому заплатить? Йо-о! Жени, липучки сонні!
Вони переночували в придорожньому трактирі, що чатував на подорожників на тому боці тунелю. Там же візник знайшов свого брата — п’яного як ніч, що спав, обійнявшись із прилипачем. У порт Фер до світу не можна було показувати носа — про це водно правили і Шлоп, і трактирник, та Розвіяр і сам розумів, що його свобода й два клинки мало важать проти віками встановлених традицій розбійницького порту. У Фер було два обличчя, нічне та денне, і в кожного його жителя було два обличчя; вечорами вартівники, що служили градоначальнику, відходили з міста, і вранці поверталися, щоб, обходячи вулиці, підібрати три-чотири трупи — іноді зі слідами катування.
Запах у місті Фер нагадав Розвіяру один із найсумніших днів його життя — день, коли його продали на тутешньому ринку. Його внутрішня свобода зачаїлась, наче заморожена, зате молодший інтендант ожив, як риба у свіжій воді. Розвіярова скутість потішала його; не доходячи до порту, Шлоп збочив у вузьку, але чисту вуличку і за кілька хвилин вивів супутника до «найкращої харчевні міста» — місця і справді видатного.
— А от кину тебе, дурня, посеред вулиці — і дня ж не проживеш. — Шлоп обгризав пташину кісточку, сидячи на терасі, з якої видно далекі вітрила.
— Може, й так, — погоджувався Розвіяр. Море притягало його; десь там, у порту, могла стояти «Крилама». А може, «Луска».
— То навіщо ти зі мною сварився? — Шлоп зсував брови. — Подумай, га?
— Я не сварився. — Розвіяр бовтав ложкою в тарілці з юшкою. — А що без вашого досвіду мені тяжкенько буде… То я на те вас із собою і покликав.
— Щеня, — сказав Шлоп із незрозумілим виразом. — Уже не знаю, за що володар тебе наблизив, м’ясо ти базарне.
— За «м’ясо» горлянку переріжу, — недбало пообіцяв Розвіяр. Шлоп скинувся з ним поглядом — і нервово всміхнувся.