— Гаразд… До бібліотеки я тебе доведу, а назад сам дорогу запам’ятовуй. Тут, вранці, третього дня, чекатиму тебе. Підожду до вечора, а потім…
— Повернетеся в замок без мене? — спитав Розвіяр.
Шлоп роздратовано відсунув порожню тарілку.
Бібліотека розміщувалась у порту, в одному кварталі зі складами деревини, алкоголю, шкір, харчів, тканини; Шлоп ступав по набережній гордовито й неквапно, мов старий містянин. Розвіяр ішов слідом, тримаючи одну руку на ефесі, а другу на гаманці.
— Подай каліці!
Голос був нелюдський. Розвіяр, здригнувшись, повернув голову й побачив жебрака з говорящим птахом на плечі. Птах, байдужий до всього, повторював завчені слова; крила в нього були підрізані, на нозі — ланцюжок. Жебрак сидів, дивлячись униз, майже так само байдужий, як птах, але Розвіяр його впізнав: це був весляр з «Луски», ще недавно молодий і балакучий, а тепер зморшкуватий, сірий на виду, з гнійною раною на лобі.
— Гей… Гачок?
Шлоп, повернувшись, почав лаятись. Не зважаючи на нього, Розвіяр ступив уперед, нахилився до жебрака; той підняв очі — і не впізнав підлітка-весляра, з яким колись сидів поруч на лавці.
— Гачок! — Розвіяр усе більше лякався, дивлячись у його каламутні очі. — Це я, Розвіяр… гекса, пам’ятаєш?
Жебрак мовчав.
— Де Арві та Лу? Де «Луска»?
— Узяв патруль, — сказав жебрак з виразним зусиллям. — На гарячому. Усіх потопили. Моє щастя, що мене раніше донний дракон пожмакав. — І, скулившись, він знов уп’явся на оцупки своїх ніг, що стирчали з-під рогіжки.
Вхід у бібліотеку нагадував ворота в’язниці — стільки ж запорів, замків, залізних ланцюгів і заклепок. Розвіяр із жалем віддав обидва клинки Шлопові, узяв на плече сумку з письмовим приладдям і запасом їди на три дні.
Його впустили. Двоє охоронців перерили сумку, перенюхали ковбасу і сир, розломили окраєць хліба, покуштували води з боклажки. Потім повели його новим вузьким і темним коридором; Розвіярові захололо в животі. Невже він усе життя мучитиметься, опинившись у тісних стінах?
У квадратовій комірці, сухій і чисто виметеній, його зустрів чоловік у чорних шатах до п’ят — високий, смаглявий, вилицюватий. Його довгастий череп був виголений, і над темною шкірою ледь-ледь, короткою щетиною, піднімався золотий поріст.
У Розвіяра впало серце. Бібліотекар був уродженцем Мірте, Золотим, і перед його обличчям Розвіяр на мить відчув себе непотребом — як тоді на кораблі, за хвилю до падіння у воду.
Скептично підібравши губи, Золотий вивчав його вірчу грамоту; Розвіяр згадав володаря. Угоду укладено, право Розвіяра перебувати тут потверджено, і Золотий мішок, надутий свідомістю власної важливості, не може прогнати його тільки тому, що Розвіяр — гекса.
Бібліотекар відклав папір. Його світло-карі, дуже пильні очі втупились у відвідувача люто й весело.
— Отже, такий собі Розвіяр, — співучо протягнув Золотий, не ховаючи насмішки. — Заборонених предметів нема?
— Їдло не заборонено? — Розвіяр бухнув свою сумку на стіл перед бібліотекарем. — Чорнило? Пера?
— Відповідаємо питанням на питання, — Золотий примружився, його карі очі налились медом. — Чорнило й пера я тобі дам свої, це полиш. А їдло показуй.
Уміст сумки знову витягнено й переглянуто. Бібліотекар наспівував під ніс, уважно роздивляючись головку сиру, що її молодший інтендант Шлоп купив на базарі за дуже вигідною ціною.
— Сир з’їси першим, він зацвіте за кілька годин. У кімнаті для переписувачів є відхоже місце, точніше кажучи, відро, так що…
Він знущався. Розвіяр гарячково провів долонею по тому місцю на поясі, де раніше були піхви.
— З кімнати не виходити, хоч би що там було, — продовжував бібліотекар, мовби не помітивши цього жесту. — Уб’ю. Зрозуміло?
— А якщо пожежа?
— Тоді гори, — бібліотекар безтурботно всміхався. — Тут, любий, суворі правила. «Вони стоять мовчки, і не примушуй їх говорити, бо посеред тряскоту й патоки вони зронять слово, від якого ти забудеш спокій…»
— «І помреш, коли побачиш себе замкненим у шкаралупі своєї задубілості, безвільним, наче й не знав життя», — продовжив Розвіяр, ще не згадавши, з якої це книги, але вже бачачи продовження на сторінці. — «Тому нехай стоять на полицях, стиснувши сторінки, мов щелепи».
Бібліотекар примружився. Скинув на Розвіяра уважним поглядом з голови до п’ят.
— А знаєш, — сказав, подумавши, — твоє ім’я має звучати як «Резві-арр». Якщо зважати на особливості вимови гекса.