— Розвіяр.
— Звідки взявся?
— За борт… упав.
— З якого корабля, ану, не брехати!
— З «Крилами».
— «Крилама» проходила сьогодні, — сварливий хмикнув. — Юнга?
— Ні.
— Щось мені не подобається цей один, — пробурмотів сварливий чоловік. — Ану… поглянь-бо на мене, шмарклю!
Розвіяр підняв голову. Сварливий чоловік дивився на нього з півтемряви, високо піднявши ліхтар.
— Старий, — сказав зміненим голосом. — Ану, поглянь на нього, тобі там ближче. Здається мені, що в нього гексава мармиза.
Бакенник, який підібрав Розвіяра, посвітив йому в обличчя ліхтарем. Розвіяр зажмурився.
Тихенько плескалася хвиля, торкаючи лопаті гребних коліс.
— Що? — сказав бакенник зміненим голосом. — Викинули з корабля, так?
Розвіяр знову почав дрижати. Сварливий лайнувся довго й незрозуміло.
— Не люблять вони, — пробурмотів бакенник. — Так. У них із цим… суворо.
Сварливий знову вибухнув лайкою. Обклав Розвіяра, тоді перекинувся на Золотих і далі лаявся без упину — монотонно. Очі його, звернені до сяйливого міста, блищали, мов у щура в барабані.
— А робити ж що? — спитав бакенник у простір. — Я й сам… У самого тимчасове право на проживання, два попередження, а з третім проженуть мене у три вирви… Що з тобою робити, хлопче? Куди дівати? У місто не можна… Та й тут теж негодяще місце для гекса, ох, Шуу тебе роздери…
Він закрутив головою, мов сподіваючись, що з хвиль підніметься раптом підходяще місце для Розвіяра.
— Викинь його, — сказав сварливий.
— Так, цей…
— Або відвези до маяка.
Бакенник похлинувся:
— Та він же несповна розуму! Хто його зна, що… Ганятися почне, або вб’є, і нічого йому за це не буде… Як тоді, коли він рибалку зарізав…
— Ну тоді викинь.
— Я ж не Золотий — людину в море викидати, — тихо сказав бакенник.
— Ну вези.
— Далеко, це ж пацюків ганяти, а вони й так заморені.
— Ну викинь, чого ти мені голову морочиш? Раніше треба було думати, перш ніж гексаня підбирати, старий дурню, утробина відрижка…
І знову ринув одноманітний потік лайки.
Одинока скеля здіймалась над водою камінним островом. Човен Розвіярового рятівника підійшов до нього вдосвіта, коли небо сіріло, гублячи зорі. Поблизу було чути, як тріщить і виє полум’я в прозорій чаші маяка.
— Ну от, — сказав бакенник. — Доля в тебе, хлопче, звісно… ех. Знав я одного гекса… Справжнісінький звір, звісно, але мені добряче допоміг… Ти йди. Мені повертатися треба.
Розвіяр переліз із корми на камінь. Бакенник ударив жердиною по борту:
— Ну! Пішли, хороші, давай!
Закрутилось колесо. Заляскали лопаті. Розвіяр постояв, дивлячись услід човну; острівець був крихітний, полум’я маяка стогнало, здавалося, над самою головою.
У камінні бігали стоноги, здоровезні, можливо, їстівні. Розвіяр посидів на камені, відпочиваючи. Він дуже втомився й ослабнув. Мимо, зовсім близько, пройшов пишно оздоблений корабель на світлих вітрилах — скоро він буде в Мірте… Якщо не затримають на митниці…
Розвіяр здогадався, що на нього дивляться. Повернув голову. На скелі позаду нього стояв напівголий старий у драній шкіряній спідниці. Тіло його, висохле й жилаве, у світлі маяка здавалося червоним, борода й сиве волосся стирчало навсібіч, ніби вінчик, а ніс, що виступав далеко вперед, був темно-лілового кольору.
Пришелепуватий голий старигань. Убив якогось рибалку, і вбивство зійшло йому з рук. Що казати про Розвіяра, якого вже одного разу на смерть присуджено?
Він сидів на камені й дивився на старого знизу вгору. Навіть не підвівся назустріч — не було сил.
Старий махнув рукою, владно наказуючи забиратися. Його ніс налився кров’ю, ставши майже чорним. Розвіяр сповз із уступу, позадкував у воду, намацуючи ступнями слизьке каміння. Далі зсуватися не було куди.
— Розумні вони, — зі злістю сказав старий. — Виродки!
Він розвернувся і попростував угору по камінню. Потилиця в нього була гола — здавалось, лисина ненароком сповзла зі звичного місця, як сповзають незручні капелюхи.
Біля самої підошви маяка старий обернувся. Скинув на Розвіяра шаленим оком, сперся руками в боки, усім виглядом показуючи обурення:
— Ну що? Чого тобі?
— Дайте… попити, — прошепотів Розвіяр. — Будь ласка.
Маяк був кістяний. Чи то голка велетенського морського їжака, чи то прямий бивень, а може, зуб. Високий, ізсередини порожній. Дерев’яна драбина, влаштована в порожнині, вела нагору — до бака, заповненого оливою, до ґнотиків і гвинтів, до запального отвору.